маршалка, від якого зовсім не надіявся такої інтимності.
— Але ж ні, ні, не пручайся! Не можу здержатися! Таку радість, таку приємність, таку розкіш, яку ти справив мені — золота душе! — я мушу, мушу!..
І він ще раз обняв, ще раз притиснув Євгенія до своєї груді, ще раз прихилив йому до лиця свою напомадовану ріденьку чуприну.
Євгеній пересилував себе і почав усміхатися.
— Пан маршалок, як бачу, приходять до мене в подвійно проступнім намірі.
— В подвійно проступнім? Ха, ха, ха! Зараз видно юриста! Прошу, прошу! В подвійно проступнім? Як се маю розуміти?
— Проста річ. Пан маршалок кидаються на мене дійством — се один проступок, і в додатку хочуть вмовити в мене, що я сам тому причина, що я, так сказати, моральний справець того проступка.
— Чудово! Чудово! Ха, ха, ха! Ну, але жарт набік. Добрий день, пане меценас! Вашу руку! Так. Здорові, дужі, веселі, енергічні — надіюсь, надіюсь… Світ перевертаєте, суспільність реформуєте — так і слід, так і слід. У вас сила — Platz für die Jungen![1] Нас, що пережили своє, — набік! Під ноги старе порохно! Нехай не заваджає!..
— Поки що — прошу сідати, — промовив Євгеній, якому пан Брикальський не давав прийти до слова.
— Дякую, дякую. Отже, так! Се ваша робітня, — мовив він, переводячи дух і роззираючись довкола. — Даруйте, що вас тут нападаю, та й ще в такій вчасній годині. Був у вашій канцелярії — там замкнено. Сторож сказав мені, що ви ще нагорі. «Дай, — думаю собі, — відвідаю того льва в його леговищі».
— Дуже вдячний за честь.
— Але ж навпаки, навпаки! Я дуже рад. Здавна бажав відвідати вас у вашім sanctissimum[2], в тій кузні, де властиво виковуються ті плани…
— Пан маршалок іронізують. Я собі простий адвокатина. Куди мені до якихсь планів? Як бачите, жию попросту, заробляю на хліб, удержуюся сяк-так при теперішнім порядку
