найбільшого нещастя. Її перед десятьма роками вдягла на мене цьоця, що була відмалку моїм злим демоном. В неї, в отсю сукню, вона закляла всіх злих демонів, що мали мучити мене. Вони зробили своє. Десять років минуло (вона при сих словах обернулася знов до мужа), — мої злі демони або покинули сю сукню, покинули мене, і в такім разі нинішній день буде новим зворотом у моїм життю і варт того, щоб зустріти його празнично. Або вони все ще чигають на мене, і в такім разі, надягаючи отсю сукню, я визвала їх. Що ж, коли вони тут, коли чигають, так нехай піднімаються, нехай мучать мене до решти! Я перебула стілько, що крихта більше чи крихта менше не чинить для мене різниці.
— Але ж, Регінко, — мовив Стальський, міняючись на лиці, — що се ти говориш? Не компромітуй мене і себе перед гостем, перед чужим чоловіком!
— Пан Євгеній не чужий чоловік ані для тебе, ані для мене, — спокійно відповіла вона.
— Як то, ти хіба знаєш пана Євгенія?
— Так.
— Ще з давніших, передшлюбних часів?
— Ми познайомились були на спільних лекціях музики, — поспішив пояснити Євгеній.
— І ти від того часу не забула пана Євгенія? — допитував її Стальський, не звертаючи уваги на Євгенієві слова.
— Ні, не забула.
— А, то ти, певно, крихіточку любила його? У вас, жінок, така знайомість, то звичайно рівнозначуча з романсиком.
— Крихіточку… ні, — з притиском відповіла Регіна.
— Ах, браво! — радісно скрикнув Стальський. — Не крихіточку, значить — дуже! От гарно! Пане меценас! Дорогий мій! Позвольте повітати вас яко ідеала моєї жінки! От несподіванка! От правдивий празник для мене!
І він кинувся обнімати Євгенія, що стояв мов оглушений сею несподіваною сценою.
— А я, ідіот, і не знав, що я розлучив колись два закохані серця! Ну, привітайтеся хоч тепер як слід! Регінко! Прошу не женуватися! Пане меценасе! Я чоловік ліберальний. Борони мене господи, щоб я хотів стояти вам на заваді. Але ж прошу!… — І він узяв Євгенія за руку, щоб повести його до своєї жінки. У Євгенія заклекотіло щось у серці.