— Га, га, га! Партиципіальні конструкції, ablativus absolutus![1] Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?
Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського, і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, ішов обік нього.
— Дякую, дякую! От жию, аби жити.
— Маєте тут яку посаду?
— Авжеж, авжеж! Я в суді. Пан меценас ще тут незнайомі… Я тут офіціал при помічнім уряді, маю під собою регістратуру. О, я служу вже п'ятнадцять літ!
— Але ж ви, здається, були в війську?
— Так. Власне тоді, як я пана меценаса вчив, мене з шестого класу відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шануватися, зістати офіцером… Ну, я там зразу троха шарпався… Знаєте, у війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять літ, я пішов і дістав місце канцеліста при суді. За п'ять літ чоловік авансував, — ось вам і вся моя кар'єра.
Вони йшли довгою, простою вулицею, що вела на дворець залізниці. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосердно, а довкола вулиці були самі мури і стіни, ніде ані садка, ані дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і, мов вахлярем, холодив ним спітніле лице, обтерши перед тим краплистий піт із чола хустиною.
— Але ж то пражить! — промовив він.
— Пан меценас, певно, на дворець ідуть? — запитав Стальський.
— Ні.
— А чого пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут діло до кого?
— Борони Боже! Я властиво хотів іти на обід.
— На обід? Тут пан меценас у когось обідають?
— Ні. Хочу пошукати якоїсь реставрації. Вчора і позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати і обідав у готелю.
— Так, то пан меценас до готелю заїхали?
— Так. «Під Чорного Орла». Знаєте, я тут чужий. Маю
- ↑ [Орудний незалежний — латинська конструкція, що вживається в значенні часового речення].
