Тихий народовець змішався трохи.
— Ну, прошу вас, пане, — відповів він, загикуючись, — ви замість простої і ясної відповіді перекидаєте питання на особисте поле.
— Вибачте, пане, — відповів Начко. — Перекидаю його саме на те поле, на якім воно властиво повинно стояти. Людина, що рухає наперед науку, працює над великими й пожиточними винаходами, вже тим самим працює для суспільності, для цивілізації і для народу. Та скільки-то маємо таких людей? А підшиватись під прапор науки й цивілізації, щоб ним закривати власну нікчемність і брак почуття свого обов'язку перед народом, то, прошу вас, пане, просто безсумлінність. Лиш не уважаймось чимсь надто великим і добрим, щоб, наперекір нашому переконанню, не осудила нас історія.
Тихий народовець відійшов іще більше змішаний і до самого кінця сидів у самотнім куті та мовчав, мов заклятий.
Настрій товариства був рішуче попсований. Сиділи, допивали вино, розмовляли, але скислі, мов ті діти, яким замість присмаків показано різку. Деякі силкувались підтримати дискусію про предмет, що його порушили брати Калиновичі, але дискусія не йшла.
— Чи ви й свою газету думаєте видавати в такім дусі? — запитав Начка старий редактор.
— Розуміється, — відповів він.
— Але не знаю того, як це вам поведеться, — сказав ветеран, знизуючи плечима. — Трудний це і небезпечний шлях.
— Щодо цього, я й не роблю собі ніякої ілюзії, — сказав Начко. — А втім, від вас, ласкавий пане, — додав він з усміхом, — маю слово, що будете помічні мені.
— Від мене? — з тривогою скрикнув високошановний ветеран. — Ні, добродію! Щодо боротьби проти публічної апатії — згода! Але ця червона хлопоманія вашого брата, ця служба простому народові, що моєї газети ані не знає, ані не читає, то… padam do nóg!
— Але ж зрозумійте, шановний пане, що таким робом, так висловлюсь, ви хапаєте хвіст, а не хочете голови. Апатія — це лиш один із об'явів цього відосібнення інтелігенції від народу. Замуруймо джерело лиха, то й багна довкола нього не буде.
