молодий чоловік, високий і худий, що сидів досі тихо, лише нервовим дрижанням уст, морщенням брів і нетерпеливими рухами рук зраджуючи почування, що кипіли в його нутрі. Він відізвався відразу сильно, пристрасно, і в міру того, як говорив, його чорні очі розтлівались понурим блиском, мов у ман'яка-фанатика.
— Згода, згода! Добре, нехай буде згода! Але що це згода? Згода — це міст. А де ставиться міст? Де є береги і безодня, яка їх розділює. Всі віримо в одного бога, це правда. Але чей же й німець вірить у того самого бога. А чому саме він нас має брати за лоби, а не ми його? А якщо я не маю що їсти, то ви, отче, не дасте мені свого шматка, хоч вірите в того самого бога, що і я. Що то говорити про мир, доки війна не скінчена? Конституція — це змога чесної, відкритої боротьби. Цісар дав нам її, цісар хотів, щоб ми боролися. Спробуйте своїх сил! Хто з вас сильніший, той дістане більше, бо сам собі більше візьме. А про згоду немає ніякого параграфу. Це пуста балаканка. А я все повторюю; ніякої згоди, доки поляки не становитимуть один берег, а русини другий, а між ними — безодня. Інакше згода буде багном. Тоді, коли так станемо напроти себе, кожна сторона в усій повноті своїх прав і сил, і покажеться нам потреба мосту, то й міст собі збудуємо!
Шум і гамір іскристою хвилею зносився над товариством. Хоч і була окрема курильня, обидві кімнати й салоник тонули в клубах диму. Товариство було в комплекті, отже господарі перервали дальшу дискусію і попросили гостей до наставленої вечері. Одна за одною тиснулися групи до стола, не розходячись і займаючи місця свобідно, де кому подобалось. Лише судового радника та обох депугатів попросили брати зайняти найвищі місця, а втім, це їм належалося з самого їх віку.
Вечеря була достатня і добре приладжена. Не бракувало також ані горілок, ані вина, а при тій повній свободі, яка панувала в товаристві, розмови, розпочаті перед тим, не переривались і за столом, хоча з необхідності розпалися на ще менші групки найближчих сусідів. Гамір ставав шораз більше жвавим, звідусюди сипалися жарти й дотепи, якими, мов м'ячами, кидали з одного боку стола на другий, з уст до уст.
Тільки пан радник мовчав, затоплений у глибокій задумі. Нарешті, коли останні тарілки забрано з стола і наповнено
