й доносити своїм товаришам усе, що діється в канцелярії керкермайстра.
І дійсно, в саму пору зателеграфував дід до партеру.
На другий день уранці закликано до протоколу насамперед Владка. Він пішов із б'ючим серцем, хоча знав, що протокол буде короткий. Справа була, яких багато, а крім того, зладжений в поліції протокол не полишав майже нічого собі бажати. Владко також не думав відпиратись від вини. Та інший протокол чекав його по повороті з суду. Керкермайстер зустрів у сінях ординанса, що вертався й вів Владка до казні, а потім мав відпровадити Начка до суду. Відіславши ординанса по Начка, керкермайстер велів Владкові іти за собою до своєї канцелярії.
Керкермайстер був сьогодні в незвичайно добрім гуморі. Його округле, пухнате обличчя було подібне до розцвілої в усій повноті півонії. На устах грав добродушний усміх. Замкнувши двері за собою, він розсівся вигідно в кріслі з поруччям і закликав Владка перед себе.
— Ну, що ж, мій хлопчику, — сказав, мірячи його ясними, усміхненими очима, — що ж нового скажеш мені?
— Не знаю, що таке міг би я сказати панові керкермайстрові, — відповів Владко.
— Бачиш, небоже, є така справа. Я вмістив вас в одній казні з тим дідом, бо знаю, що він любить дітей і що перед дітьми людина може не одно виговорити, чого не скаже перед дорослим. А треба тобі знати, що це дід проклято хитрий. Всі знаємо, що багато людей повбивав, награбив грошей, але бестія так уміла все заплутати, що нічого не можна доказати йому. Отже, може, ти ще раз оповів би мені докладно, що він вам говорить, може, суд довідався б із цього щось нового, може, знайшов би яку вказівку.
— А чи пан керкермайстер також належить до суду? — запитав раптом Владко, немовби вирвався з криївки.
Керкермайстер почервонів ще більше, нарешті сказав:
— Ну, бачиш, я не є суддею, але це мій обов'язок доносити судові, як я щось такого довідаюся.
— Та бо пан керкермайстер просто беруть мене на протокол, мов суддя. А я не знаю нічого. Коли я знав би що, то я зголосився б до пана судді та сказав би йому.
