— Ну, а шо таке гарне оповідає вам дід? — спитав дальше пан керкермайстер.
— Розмаїті речі, — відповів Владко.
— Дід знає також прегарні казки, особливо про розбійників! — вирвався знову Начко. — Не раз як почне оповідати увечері, то ми аж тремтимо зо страху, то плачемо з жалю, то зриваємось на ліжку, доки нарешті не заснемо.
— А що ж таке він оповідає вам про тих розбійників? — питав дільше керкермайстер із щораз більшою цікавістю.
— Та так, — мовив Владко, — як розбійники зустріли в лісі панночку, яку мачуха веліла викинути, щоб вовки її з'їли, або знов, як гарний королевич на ловах дістався поміж розбійників, або як розбійники рахували гроші під дубом, а дурень сидів на дубі з ступою, — то таке смішне!
— Ага, — промовив керкермайстер з деяким розчаруванням у голосі, — то про такі речі оповідає вам дід. І про ніщо більше не говорить?
— Чому, — сказав добродушно Начко, заохочений тим, що керкермайстер узяв його за руку, притягнув до себе і погладив його кучеряве темнобіляве волосся, — говорить і про інші речі, що сам бачив або що зо свого життя оповідали йому інші. Також дуже цікаві речі.
— Так? А що ж таке цікаве оповідав вам дід про себе?
— А оповідав, яким то він був заможним і шановним господарем, яку мав гарну жінку, якого синка, — плакав, згадуючи про них. А потім говорив нам багато про панщину та який там був у їх селі жорстокий пан, як він знущався над людьми, як узяв його сина до двора за льокайчука, як мати плакала та як пан зараз по кількох днях звелів дати тому хлопцеві за якусь провину сто канчуків, так що бідний хлопець тієї самої ночі помер.
— Дійсно, це цікаве! — сказав керкермайстер. — Ну, а що ж дальше?
— Дальше оповідав, як він утікав із своєю жінкою від того пана, як гнали за ними гайдуки, як вони кинулися поночі в ріку, щоб її переплисти, — він переплив, а його жінка втопилася.
— А не говорив, чому вони втікали від пана?
— Ні, цього не говорив, — мовив Владко. — Але це чей