печі, чи то щоб не добути огню для цигарок, чи то щоб у данім разі не втекти, — а в другім куті стояло дерев'яне начиння, зване в арештантськім жаргоні «зоською». Оце було все умеблювання казні.
На застеленім тапчані, звернений обличчям до вікна, сидів чоловік величезного росту, з довгим, мов молоко, білим волоссям, що спадало йому на могутні плечі, та в звичайнім арештантськім одязі. На колінах мав ліру, на якій, очевидно, грав недавно, бо права рука тримала ще ручку корби, а ліва спочивала на дерев'яних клавішах. Але в хвилині, коли хлопці відчиненими дверми казні ввійшли до середини, в казні панувала німа тиша, а далі до них звільна обернулось жовте, мов мертве, обличчя, оточене білим волоссям і такою самою бородою, що спадала аж на груди. Зморщене чоло, бліді, без крові, уста, а особливо білі, кров'ю підбіглі сліпі очі надавали цьому обличчю щось страшного, так, що хлопці на перший вид цієї постаті стали мов закам'янілі.
— Маєте тут двох цуваксів, Семку, — промовив до нього ключник. — Будьте над ними добрим господарем! Якщо не схочуть вас слухати, то бийте, скільки влізе. Я вам дозволяю.
І обертаючись до братів, він мовив на відхідному:
— Ну, майтесь добре! А не забувайте, що дід Семко вбив п'ятьох людей одної ночі і що він сліпий, а як б'є, то не бачить, куди б'є. Сподіваюся, що й вам догодить.
По тих словах вийшов і замкнув за собою двері наперед на замок, а потім іще на колодку, що висіла при дверях на масивнім скоблі.
Остання рекомендація ключника до краю перелякала хлопців і замкнула їм уста. Отже, ще перед карою запхано їх у товариство такого страшного чоловіка, п'ятикратного убійника, піддано їх навіть почасти під його владу! Стояли, бідняги, цілком приголомшені, не важучись рушитися, не важучись поглянути одно на одного і, немов закляті, не спускали ока з широкого, мертвого, до них зверненого обличчя страшного діда, що моргало на них сліпими очима.
— Ходіть сюди, діти! — промовив дід глибоким, немов могильним голосом.
Хлопці не важились навіть подумати опиратися і підійшли до нього. Раптом дід простягнув довгу, костисту руку, вхопив нею Владка за голову і притягнув до себе. Зо страху аж губи
