справи, і давай обох їх разом. Щоб ви змовлялись, як викручуватися при протоколі!
— Цього не можна, мій хлопче, — сказав керкермайстер.
— Але ж ми не будем викручуватися, — промовив, оживляючись, Владко. — Ми до всього призналися вже в поліції і не маємо чого викручуватись, а ми один без одного не можемо бути.
— Чому не можете? — спитав зацікавлений керкермайстер.
— Бо не можемо, — відповів поважно Владко. — Відколи живемо, ніколи ще ми не розставалися. Прошу пана нас не розлучувати! Ми будемо чемні!
— Як розлучать нас, то я умру, голову об мур розіб'ю, — сказав із свого кута Начко спокійним, але до комічності рішучим голосом.
— Не будеш ти там тихо, смаркачу! — скрикнув ключник. — Не слухайте їх, пане керкермайстер. Це лотри.
— Дайте спокій, пане Трапішевський, — відповів керкермайстер. — То вже моя річ, що зробити з ними. Дасте їх обох разом, але куди?
— Якщо обох разом, то, може, найкраще було б на 44?
— Куди на 44, до Семка Тумана?
— Так, прошу пана керкермайстра.
— Але ж це божевільний. Він може котрого з них скалічити або вбити.
— Де там, прошу пана керкермайстра! Він навчить їх тільки послуху й покори. Той, що вчора дістав від нього киблем у лоб, не хотів послухати його і надто ще глузував собі з нього. А для хлопчиків це буде найкраще, бо старий їх не зіпсує.
Керкермайстер подумав хвилину, нарешті промовив:
— Нехай і так буде! Провадьте їх на 44. Правда, це казня тільки на два ліжка, ну, але хлопчики можуть обидва спати на однім. А що будуть разом із Семком Туманом, то це, може, ще на щось придасться.
— Ну, гультяї! — сказав ключник до братів, коли вийшли з канцелярії і, плутаючися в широких арештантських убраннях, ішли сходами на другий поверх, — пождіть ви, тепер я вам покажу, як до мене ставитись! Тут вам не пан керкермайстер, тут я пан! Ти, злодюжко! — гаркнув він до Владка, стукаючи його ключами в чоло. — Ти мені до очей кидаєшся?
