Владислав Калинович! Гнат Калинович! Ану, збирайтеся сакомпак[1]. Підете до суду!
Так командував наступного дня після арешту наших героїв ключник поліційного арешту. Два брати, що в бруднім, повнім різного народу поліційнім арешті цілу ніч не могли майже очей зажмурити, попихані, поштовхувані й потручувані п'яними арештантами, перемерзлі на голім тапчані з дощок, голодні й залякані, зірвалися на цей голос, мов на гасло визволення. Сьогодні рано дали їм по мисочці теплої води з кількома зернятами круп, званої тут юшкою дубовою (ячною), і по буханцеві чорного й незвичайно квасного хліба. Після такої страшної ночі вони їли з апетитом, а тепер узяли останки хліба з собою і, не оглядаючися, вийшли з проклятої казні. На подвір'ї стояла вже досить велика купа арештантів, також призначених до суду, під проводом двох дозорців з-поміж вислужених військових, узброєних карабінами з багнетами нагостро. Обох братів, як також пошкодованого ними господаря, переслухав іще вчора комісар поліції, а сьогодні прислав повідомлення до поліційного арешту, що їх папери будуть передані карному судові і що їх самих треба негайно туди відіслати.
— Ану, панове злодії! Ставайте парами! Руш! — закомандував старший «дід», себто дозорець конвою.
Арештанти мовчки виконали його наказ, і похід рушив через хвіртку «фурдигарні» на вулицю; один «дід» ішов спереду, а другий ззаду. Хоч на вулиці після сильного нічного дощу було болото, вони не йшли тротуаром, але, по припису, краєм вулиці, де їздять вози, бродячи по кістки в холоднім болоті. Що наші герої були без чобіт, про це, здається, й згадувати не треба.
Перед будинком поліції похід зупинився на хвилину. Один із «дідів» пішов до інспекції, щоб забрати папери арештантів, а вони дзвонили зубами на вулиці. Мрячив дрібний, але густий і холодний дощик; ані сліду не було від учорашнього гарного, теплого дня. Прохожі під парасолями йшли спішно кожний у свій бік, заледве кидаючи раз недбало оком на купку
- ↑ Перекручений німецький вислів: «mit Sack und Pack».
