скайте! І пам'ятайте мені, всюди й завсіди держіться разом! Бог покликав вас разом на світ, Бог вам також щаститиме, доки разом будете держатися. Чи розумієте мене? Доки ви вкупі, ніхто вам нічого злого не зробить, а роздвоєння — це ваша загибіль. Пам'ятайте це собі і будьте здорові! Ну, можете йти.
Хлопці відійшли до школи. По повороті з школи сказано їм, що їх мати вже не живе.
Щойно тепер почались тяжкі часи для братів. Войцехова, що в часі похорону їх матері грала роль надзвичайно милосердної особи, взяла хлопців до себе, але незабаром пожалувала того кроку. Якийсь час брати, пам'ятаючи материне напімнення, ходили до школи. Та незабаром Войцехова почала загадувати їм домашні роботи, а це приневолювало їх щораз більше занедбувати й залишати школу. Нарешті Войцехова відібрала їх із школи зовсім, усправедливлюючи цей крок перед сусідами тим, що а чей же не виховуватиме їх на попів, а найкраще буде від нового року віддати їх до ремесла. Але минув новий рік, а милосердна особа цілком забула про свою обіцянку, хоч не забувала як опікунка сиріт щомісяця зголошуватися до каси по пенсію, що на них припадала. Як опікунка забрала вона також усю спадщину Калиновичів, зносила сукні їх матері, переробила на свого мужа одяги їх батька, а хлопців під приводом, що гартує їх, почала систематично привчати до голоду й холоду. Це силою неминучості вигнало їх на вулицю, приучувало до того ремесла, в якім незабаром уславились як митці і яке запровадило їх в такім молодім віці перед судові грати.
Отже, не дивно, що Войцехова такими голосними прокльонами прощалася з ними, як вони відходили в ту страшну дорогу, що так уперто нарікала на «злодійську звізду», під якою вродилися хлопчики. Цим криком і цим наріканням бажала вона, мабуть, заглушити голос власного сумління, що в цій хвилині ставило їй перед очі картину вмираючої матері тих хлопчиків і шептало їй виразно, що не хто інший, але саме вона, милосердна особа Войцехова, була тією фатальною звіздою, яка попхнула тих нещасливих дітей на шлях злочину.