як учителі вагались, котрому з них дати місце перед другим, бо ж обидва однаково добре вчилися.
Йшов рік за роком. Хлопці кінчили вже третій клас народної, так званої німецької, школи, коли одного дня їх мати повернулася звідкись перед часом додому, незвичайно бліда й мовчазна, хвилину посиділа коло них, прислухуючись до їх науки, стиха заплакала, зітхнула глибоко і поклалася до ліжка. Хлопці спочатку не звернули ніякої уваги на це, кінчили завдані лекції. Щойно, коли мати в сні почала кидатися і стогнати болюче, вони перелякались незвичайно і побігли до сусідньої грайзлерки Войцехової, доброї знайомої їх матері, — а вона в цім закутку уважалася знаменитою лікаркою. Войцехова прийшла, оглянула хору, пошептала щось біля неї, а далі вислала хлопців до свого помешкання на ніч, кажучи їм, щоб не боялись нічого, бо мамі нічого не буде. Але минув і день, і другий, і третій, а мати не тільки не вставала з постелі, як запевнювала Войцехова, але, навпаки, її стан погіршувався щораз більше. Чесній Войцеховій трапилося в цім випадку те, що в інших випадках не раз трапляється й далеко більше від неї знаменитим лікарям: вона лікувала Калиновичеву на «вроки», а тимчасом виявилось, що Калиновичева захоріла на плямистий тиф. В цих кількох днях, під впливом нещасливих лікарств Войцехової, хороба зробила такі поступи, що прикликаний четвертого дня лікар міг тільки ствердити, що його наука не придасться тут ні на що і що для хорої немає ніякої надії.
Хора лежала непритомна і здавалося, що не чула лікарської гадки. Незважаючи на це, незабаром по відході лікаря вона очуняла і попросила Войцехову прикликати хлопців.
— Не дозволяйте їм наближатися до мене, — мовила вона. — Це заразлива хвороба. Нехай стануть тут, відділені від мене столом. Хочу ще раз на них подивитися.
І дві грубі сльози сплинули по її обличчю, що палало гарячковим рум'янцем.
Прийшли хлопці і перелякалися виду матері, почали голосно плакати. Але Калиновичева довгий час тихо, спокійно дивилася на них, нарешті промовила колишнім енергійним голосом:
— Ну, чого плачете? Адже ви, дякувати Богу, хлопці! Знайдете собі спосіб до життя. Тільки вчіться, школи не опу-
