усюди, помимо своїх невеличких доходів, не було більшого униження, як вступати в стару, давно небілену шкільну кімнату, від котрої віяло сирістю, стухлістю та гнилими деревними грибами, вступати межи немитих, убого поодіваних та ще й пустих та непосидючих дітей тих самих хамів, котрими він глибоко погорджував традиційною погордою свого роду. В першім опалі свого гніву пан Крицький мало що не поклявся при жінці, що на другу неділю замкне школу і не допустить раді тут збиратися. «Най собі, про мене, радять он там на смітнику! Така мені то й рада! Кілька капустяних голів!» Но пані Крицька не могла того допустити. Все і всюди практичніша від свого чоловіка, вона збоялася, щоби її муж не наразив собі війта і радних супротивленням. Пан Крицький дався укоськати і прирік не перепиняти зборам ради громадської, но зато ніякі просьби не могли вимогти на нім, щоби бодай що-то лагідніше обходився з дітьми під час шкільних годин. Бідні небожата за той тиждень немало перенесли на своїх хребтах синців. Се мав бути початок відплати за невдяку їх татів. Весь той тиждень був у школі правдивий судний день.
В неділю по обіді надбіг щодуху до школи присяжний Димович. Чоловік уже підійшлий віком, з лицем, на котрім недостаток, грижа, а потроха й горівцуна повитискали видні сліди і котре всегда старався пристроїти в якнайповажнішу, ба й грізну міну, — Димович мав колись несогірше газдівство, та Господь, відай, за якісь гріхи (як сам звичайно говорив), покарав його трьома доньками. Повіддав і повінував їх, бідолашний, по вітцівській щирості, так аж опісля й побачив, що у нього самого нічо не осталось, крім хатини і невеличкого городця під буряки. Тоді, не маючи що робити, Димович за паливо і невеличку плату нанявся в громаді за присяжного і польового.
— Панє професор! Панє професор! — закликав Димович, стоячи під дверми і не входячи до сіней.
— А чого вам треба? — обізвався пан Крицький зсередини троха сердито.
— Ци позволите ввійти в хату? — запитав спокійно Димович.
— Ну, ходіть!
Було се звичаєм Димовича, що для більшої дістодіто
