густими зеленими садами, дрімають тихо. Гладка рівнина обливає з трьох сторін Слободу, немов спокійне зелене озеро спокійний зелений островець. А в невеличкій віддалі, неначе темні береги того зеленого озера, стоять із трьох сторін густі, темні ліси і звільна колишуться і шумлять без вітру, немов живі. Світи, світи, пречудний місяцю, на тот залив весняної зелені, на тото безконечне богатство форм стрійних, на тото море життя, запаху і красоти. Лий своє трепечуще світло крізь тусклі віконця в тоті сонні хатки, на лиця їх сплячих мешканців! Навівай їм своїм світлом спокійні, щасливі сни на душу і затри в ній прикрі згадки і спомини про тяженьке, трудне життя наяві! Світи, місяцю, на тоту чисту і тиху картину, а все, що нечисте, несправедливе і погане, заховай ласкаво у густій, темній тіні!..
Пан професор Крицький аж дихати не міг з превеликої досади. «Що, — говорив він до своєї жінки щовечора, — тоті хами так оціняють мої заслуги, так поважають науку? Аби один догадався поставити мене на кандидата до ради! Ну, чи не побліка ж то? Найрозумніша голова в селі, а навіть у раді не засідає! Але погдіть, нужденники! Я вам покажу, що я знаю!»
І в нападі лютості пан професор червонів, як буряк, і гримав рукою о старий, щербатий стіл. Жона, котрій муж в тій хвилі, може, видався й справді страшним, а може, забавнішим, як звичайно, лагодила його гнів:
— Та дай спокій! Не лються! Шкода собі здоров'я псувати з мудями. Я би, бувши тобою, не пхалася до тої ради. Чорт її побери! Мене аби сами тягли, то я би не йшла. Ото мені макогони, винайшли честь! От досить, що нас Пан Біг єдним покарав, — що мусимо лиш гризтися й гризти з тою поганню, з тими їх дітищами! Ще тобі собі треба й зі старими заходити?
На згадку про сільських дітей пан професор здихав важко. Його професорське звання було для нього каторгою. Справді, — пан біг, коли б був зумисна хотів його покарати, не був би винайшов для нього тяжчої кари. Для того чоловіка, гордого своїм родом, просяклого уроєною панськістю і удаючого пана
