столець перед стіл і засіла до їди, готова однако ж кождої пори встати і піти заладити що-небудь на хаті. Гутак їв пильно і мовчки горячий, покріпляючий росіл, приперчивши і присоливши його належито, а Гутачка сьорбала з тої самої мищини, однак повільно, щохвилі поглядаючи на чоловіка. Цікавість її зглядом нинішніх виборів малювалася лиш в очах. Не хотіла, небога, перебивати чоловікові в їдженню. Доперва, коли найбільший дотисок голоду уступив, коли горячий, товстий плин розігрів нутро Гутака, а краплистий піт виступив на його лице, тоді й уста його розв'язалися, надійшла більша бесідливість. Він зачав, спочатку уривано, мов знехотя, а відтак щораз із більшим жартом, розповідати жінці про вибори. Особливо коли зганув про свої перепалки з Хохлачиком, гнів його вибухав видною червінню на його лиці. Тут він уже не усміхався, не говорив стиха і солодко, як при людях. Голос його плив твердий і гучний, мов каміння, що котиться долі стрімким берегом, а велика голова то опускалася додолу, то знов підносилася, потрясаючи чорними кучерями.
— Ну, ци видиш-но ти, — кінчив Гутак свою бесіду, — що то може торбій поганий! — Тут зупинився на хвильку, — чи щоби дати жінці подумати над тим, що сказав, чи, може, щоби об'їсти з м'яса посліднє стегно покійниці курки, що ще лежало на тарілці. Коли стегно було голо і не представляло більше роботи для зубів, Гутак, облизуючись і прицмокуючи, тягнув дальше: — Ну, ци приповів же би хто таке? Та й мій хліб жре, та й якби не я, то вже б го давно з цілим його накоренком чорти пірвали, а ту мені от якої кавзи перед громадою наробив! Погди ж ти, зміннику поганий! Не діждеш ти від мене більше кусника хліба! Я ти покажу, з ким ти си зайшов!
Гутачка під час тої бесіди встала зі свого стільчика, пішла до печі і відсунула затканницю, щоби дістати пироги. Відтак зняла із полиці тарілку зі сметаною і поставила все то на столі. Коли Гутак закінчив свою бесіду такою погрозою, вона важно похитала своєю невеличкою головою, що на її худих плечах стриміла, мов сушене, поморщене яблуко на шишці.
— Ото-о! — сказала вона. — І запомагай же ту такого дідовода! Він ти, скоро зможе, каменьом у голову фудит! Ех, розсадив би вас той хлібець, що-сьте від мене вибрали! А вна ще нині, — ноги би їй покулило, — до мене за хлібом
