у найбільших небезпеках. Раз, коли я видобув з-під звалищ барикади і видер вже майже з-перед носа штурмуючих вояків, а другий раз, коли я стояв з вами на ринку, серед переполоху, тривоги й замішання, і тільки милосердне серце сторожа цієї камениці врятувало нас обоє від неминучого розстрілу надходячим військом.
— Ви хоробро поводилися, — промовила дівчина, мірячи очима худу, трохи згорблену постать Калиновича. — Але хто ж ви властиво і що склонило вас наражувати своє життя, щоб врятувати незнайому дівчину?
— Може й не зовсім таку незнайому, — сказав Калинович трохи змішаний. — Правда, вас самої, пані, я не мав приємності знати і навіть дивуюсь, як це сталося. Бо все ж ми з вашим батьком, пані, працювали п'ятнадцять літ в однім бюро!
— Чи так? А як ви називаєтесь?
— Калинович.
— Ага, знаю, знаю! Батько не раз оповідав мені про вас, хвалив вашу чесність, але проклинав вашу підвладність. «Добра з нього людина, тільки такий чорножовтий, що аж обридження бере». Не гнівайтесь, але я говорю, як було. І тому батько ні з чим не звірювався перед вами. Батько був великим польським патріотом. О пане, коли б ви були знали, як він любив Польщу, народ, вільність! І мене так учив! Щасливий батько! Умер за те, що так гаряче любив! Боже, а я! Що буде зо мною!
І, вхопившися руками за голову, дівчина залилася сльозами, ревно плачучи. Цей раптовний вибух дитячого й патріотичного почування ще більше змішав Калиновича, ніж попередні слова. Він став навколішки перед нею, заплаканою, і старався потішити її, повторюючи розмаїті фрази про вільність і любов до батьківщини, які не раз чув протягом цього року, але які досі завсіди відбивались від його душі, як горох від стіни.
— Мовчіть! — крикнула нараз дівчина. — Що виговорите про речі, яких не розумієте й не відчуваєте! Дайте мені виплакатися!
До краю змішаний і засоромлений, Калинович сів у темнім куті бочки і тільки збоку дивився на цю дивну дівчину, кожне слово, кожний рух, кожний погляд якої порушували до живого всю його душу.
Прийшов сторож і втішився щиро, що панночка прийшла до
