Хохлачка мовчала хвильку. Вона щиро любила свого чоловіка і знала, що він за своєю бідністю зівсім не поквапливий коршмаря запомагати. Но, не хотячи вдаватися в сварку з фудульною Гутачкою, вона відповіла:
— Та хто го там знає! Може бути й то! Тадже знаєте, які чоловіки. У нього перше діло жінці ніколи правди не сказати.
— Га, може й бойє там ваш такий, хто вас знає! — сказала Гутачка, похитавши головою. — Мій Іванчик, Богу дякувати, не то! Ми всюди й до всього разом: і порадимося й поговоримо, як Бог приказав!
Хохлачка осміхнулася трохи. Вона добре знала, як жили Гутаки, знала добре, що Гутачка й волосся тілько на голові не має, кілько ся від свого Іванчика синців набрала. Гутачка покмітила тот усміх і пізнала, до чого воно йде. Вкололо її тото глибоко, і постановила собі відімститися на Хохлачці, сли буде чого просити в неї. Спосібність до того надарилась їй сейчас. Хохлачка почала несміло:
— Та от, кумо, я до вас із просьбою. Вийшов ми хліб учора. Нині ніяко було печи свіжий. А чоловік прийде голоден із тих виборів. Де ж бо, тілький час!.. Ци не ласка ваша — позичити хлібеня?
— О, позичити! — крикнула Гутачка. — А порахуйте но, кілько ви уже моєї праці назичилися на вічне віддання!
— Ба, кумунцю! — відповіла Хохлачка, встаючи із лави. — А порахуйте ж бо й ви, кілько ми вам наробилися! Ци літо, ци зима, тілько й нас видно всіх троє, що на вашім полі. А якої ми у вас заплати допоминалися?
— Ой-ой-ой! Робітники ж мої неплачені! Ара, не робіт ми віднині! Ніхто вас не просит! Я не хочу ту мати жебраків під боком, що ми кождий кусник хліба з горла друт! Іди ж си, йди, ти, газдине несосвітенна, бо на тя коцюбу пірву! Віднині вже урвалося зичення, — о, урвало!
— Та дайте ж бо спокій, кумо! — проговорила Хохлачка, забираючися до відходу. — Ще Бог чень і на нас не забуде! Вижиємо ми й без вашої ласки. Не маєте ся чого надаражати! Хто хоче робити, той усюди найде муки на свої руки!
Хохлачка вийшла з хати, важко зітхнувши. Гутачка довго ще цокотіла за нею:
— Іди, йди! Фійся у погану славу! Не дуже ми така по-
