і на попівстві не раз сі чоловік наслухав тілько, що господи. А ту ще й у громаді не раз! Знаєте, годі кождому догодити, мої любенькі!
— Ой, любенькі, любенькі! — крикнув хтось із другого кінця зарінка. — А в мене послідну коровицю любенько взяли, та й чорт матери їх знає, за що та й за яке!
— Ну, що ж то таке? — крикнув Гутак із середини. — Хто то там так ворота розпустив? Не можете хоть на хвилю бути тихо? Тадже майте честь, послухайте, вислухайте цілої бесіди! Най вам сі не здає, що-сте в коршмі! Тадже то громадська справа! Як прийде черга на вас говорити, то вам прецінь ніхто каганці не позакладає! Вільно буде кождому.
— Так, так, кумунцю мої солоденькі! Дай вам Боже прожити! Ая, ая! — приговорював Чапля. — На кождого черга прийде, на що-сь чоловік волен у своїм слові! — І принявся знов пищати: — Видите, мої любенькі, нині треба вам взятися до нового вибору. Така воля цісарська. Ну, нині ж ви собі ся порадьте, щоби-сте потому не жалували, що от єсмо такого та сякого вибрали. Тадже на щось кождий має вільний голос. Може сказати: «Того хочу або тамтого». Ніхто вам не загородит.
— Так, так! — крикнув збоку Хохлачик. — Ци того, ци тамтого, — все бідному біда на голову!
Межи громадою зачалися знов голосні бесіди. Деякі жартували з поважної особи Максима Чаплі, — називали його повхом та міхуром, другі знов живо бесідували о ділах громадських. До послідніх належав Гутак. Він протискався помежи людьми, похитував пишно сивим кайстровим капелюхом, з-під котрого спливали його чорні кучері, усміхався та всюди глаїв гамір то дотепними приказками, то знов поважно об'яснюючи, як що йде у громаді і як повинно йти. Гутак не був письменний. Но зато обдарений був тим здоровим, практичним розумом, котрим наш селянин не раз подивує й ученого. Хоть відроду йому не було більше сорока п'яти літ, він богато затямив і пережив, бував не в одних буваличах, тягався по судах і з усього умів щось скористати.
Десь-колись уцитькано гамір, Чапля став на грубу плиту, щоби міг там ліпше видіти громадян, і кінчив дальше:
— Та видите, мої любенькі, — говорив Чапля, путаючи та зупинюючись потроха, — як кажу: всьо то добре, дуже
