то туди, посвічував до сонця своїм товстим, червоним лицем. Його маленькі очка позиралися довкола троха непевно. Хоть сонічко весняне не дуже й припікало, на його лиці повиступав піт грубими каплями. Він виняв синю, квітчату хустку з-за пазухи і обтер си лице, зажив табаки із лубкової табачірки, пчихнув раз і другий голосно, а опісля знов став поважно оглядатися навкруги. Поволі-поволі зачали довкола нього збиратися гідні-поважні громадяни у гунях, сягаючих понижче колін, з зеленими та синіми вилогами, в сіраках із білої сірачини, а декотрі, хто старший, то і в кожухах. Знов почалися вітання. Піднявся гамір, сміхи, — посипались жарти.
— Ну, не знати но, кого нам нині на віта навержут? — говорив Хохлачик, котрого білий, проношений сіряк різко відбивався від чорної гуні пана війта.
— Як то навержут? — запитав той, обертаючися. — Хто ж сміє громаді намітувати? Хто вам злюбится, того й виберете! Ото ми ладно, аби чоловік і ту не мав свеї волі! Тадже на щось цісарське право маємо!
Хохлачик слухав тої бесіди якось сумно. А далі обернувся до людей та й каже:
— Ей, Христос там має право, не я! От добре то кажут: панам весілля, а курці смерть! Таке то й наше! Що нам, бідним, право? Щоби дійти свого права, треба дзінь-дзінь у кишени! А в нас на бідочку, — як утяв по пироги, саме того Бог має!
Повстав регіт у громаді на Хохлачикову бесіду. Гомін щохвилі ставав живіший. Чоловіків щораз більше надходило. Максим Чапля стояв у осередку, обертався на всі боки, все кокоїжачись, відповідаючи сьому й тому. Далі витягнув що-моці свою коротеньку шию та й зачав на ввесь голос.
— Панове громада! — пищав він. — Три літа служив я вам вірно, робив для громади, що-м міг робити…
— І волік до свеї хати, що міг зарвати! — перебив котрийсь із тих, що стояли з самого краю.
— Тихо, тихо! Що то за бесіда? — згомоніли котрі богатші, «чесніші» газди, а пан Чапля пищав дальше:
— Гм, гм! Три роки, видите, мої любенькі, то не єден день! Усіляке тре було приймити. Біда не єдна прийшла, тре було перебідити, — знаєте, мої любенькі. І в старостві,
