дудніло. Паламар, гасячи довженним гасильником світло на іконостасі, шепнув до Василя Грома: «Ну, ци не побліка, — налибоватий Гатаран запхався у кутик у ризници, накрився опаратами та й заснув, як під перинов. Ну, ци видів же хто таке?» Дяк зареготався наголос, докинув ще й собі ж: «Ба, може, гадав, що спит на печі у просі!» — покректав і почав на ввесь голос витягати послідній «пунт» пісні о святім дусі. (Се було якось по зелених святах). Люди тимчасом один за одним вставали, тяжко здихаючи «до бога», і почали стріпувати з гунь та холошень порохи, що, клячучи, понабирали на себе. Хмара пилу, немов дим кадила, збилася від того вгору і зависла над їх головами. Сонце, проблискуючи крізь шиби, творило грубезні, косі стовпи, немов зо срібла вилиті, немов діамантами та всіляким дорогим каменем мережані. На дзвіниці дзвони розпочали мірними розмахами своє жалібне: «Бамбилю, бамбилю! З гостини додому». І дійсно, голос їх неначе вигнав неділю з церкви. Мир християнський нічим уже не стіснявся. Почалися жарти, бесіди, примівки. Всі всуміш розпочали тиснутися до дверей. Повстала глота. Кілька баб запищало, котрась навіть крикнула: «Личмане якийсь — на! Ци ти сліпаки вилізли? Що ми по ногах допчеш?» Чоловіки реготалися грубим, різким голосом, позволяли собі навіть дуже ховзьких, «толочних» жартів, а протисшися крізь двері, оберталися набіжно, клали хрест на собі і цілували великий чорний дерев'яний гвіздь, вбитий в ноги розп'ятому Христу немалого розміру, що там висів високо на церковній стіні.
На цвинтарі вся тота різнобарвна товпа розсипалася, мов горох, висипаний з мішка. Деякі баби, що ще перед хвилькою на церковнім порозі кляли або масно усміхалися на товсті дотепи, тепер напруго червоніли на лиці, мов буряки, підносили запаски ід очам та, похлипуючи, йшли на могилки змовити пацір за якого там небіжчика. Другі знов поставали собі під липою, розглядали проходячих, віталися, мужчини махали капелюхами за кождим словом: «Гаразд, гаразд, бі заплать вашеці! Куму-м видів! А що помічники, — коби здорові? Ей, моя он дома! На якусь си марище ногу просадила, та така вам біда, — поступитисі не може!» Такі голоси, такі уривані бесіди гомоніли на цвинтарі під грубезними дупельнатими липами. Але головний пруд того потока з людських голов, хусток, шапок та гунь повалив далі, не задержуючися, перетисся крізь
