всю Венецію гондольєром, і оба вони в пурпуровій, золоченій гондолі доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжився з гондольєром, та й сьому самому не треба було довго часу, щоб наскрізь пізнати польського графа і його уподобання. Він пізнав його французьких товаришок, з якими граф проводив увесь час, вільний від спорту, а нарешті прийшов і до мене.
Не забуду до смерти сеї пам'ятної сцени.
Він ввійшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверей і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:
«Signora[1], позвольте сказати вам слово».
«Кажи».
«Ви терпите богато. Ви годні не такого щастя».
«А тобі яке діло?» — відрубала я.
«Я, Signora, бідний, un povero Veneziano[2]. У мене жінка й діти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні діти, і я готов віддати своє життя, щоб забезпечити їх життя. А мій заробок мізерний. Я не можу дивитися на їх убожество».
«Що ж мені до того?» — сказала я.
«Вам, Signora, нічого до того, лише мені. Що варто моє життя при моїй бідности? Але ви можете допомогти мені. Не мені, але моїй родині. Будьте великодушні!»
— Я дала йому тисячу лірів. Його очі блиснули огнем, але грошей не брав.
«Мало, Signora!»
— Я додала ще тисячу.
«Мало, Signora!»
— Я додала ще три, останні, які я мала.
«Спасибі, Signora, — мовив він коротко, ховаючи гроші. — Ніхто ніколи не знатиме, відки вони. Я венеціанець, і ви не раз іще згадаєте мене. Цілую ваше серце, Signora!»
— І, поцілувавши краєчок моєї сукні, він пішов.
— І не говорив тобі нічого більше?
— Ані слова.
— Пощо ж ти дала йому стільки грошей?