плечима, а побачивши відчинене вікно, обережно обійшов їх обоє, щільно замкнув і зариглював вікно, вернувся до дверей, пождав хвилю, чи не прийде хто, а бачучи, що ніхто не приходить, тихо, як дух, потонув у пітьмі, що стояла в сінях, вийшов на подвір'я, і за хвилю знов чулося ритмічне тук, тук, тук його екіпажа.
А другого дня велично зійшло сонце, радісно роз'яснилося небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і графиню, яких служниця застала вранці в тім самім місці, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенням, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозі, — попереносили слуги на ліжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливалися радісним рокотом, не бачили величного світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарешті щирим золотом. Вони спали аж до восьмої години. А коли графиня прокинулася і побачила нахилене над собою, все ще тривожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготалася, як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цілувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:
— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!
— Від чого свобідна, дитино моя?
— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.
— Де ж він подівся?
— Лишився в Венеції.
— І пустив тебе додому?
— Пустив, таточку, бо мусив.
— Ти узискала розвід?
— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове, венецьке море.
— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.
— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнулася, скочила до дверей, глянула, чи не підслухує
