Перший отямився війт. Приступив до комісара, посмотрив йому руку, прислухався до груді, похитав головою і сказав:
— Небіжчик.
Ніхто з селян не сказав звичайного в таких разах «Царство йому небесне». Всі з жахом дивилися на теплого ще трупа. А війт, обертаючися до Дум'яка, промовив:
— Ну, Костю, а що з тобою буде?
— Маю в Бозі надію, що нічого не буде. Моя душа чиста. Ви бачили і чули все, беру вас за свідків. А завтра відвеземо трупа до міста; я ставлюся до суду. Добраніч вам усім.
І з тими словами він узяв свою шапку і вийшов із коршми.
Наблизилося велике, рокове свято Різдво. Зима приїхала на білім коні і покрила поля білою наміткою. В лісах заскрипіли конарі під ваготою снігу, ріки задубіли під її острим подихом, медведі ссали лапи в своїх гаврах і дрімали зимовим сном, а люди гріли своє тіло овечими, лисячими або вовчими шубами.
Село виглядало як громада круглих снігових могил, між якими вилися вузенькі рівчачки, — се стежки, прокопані від хати до хати, і один ширший, довгий ярок — се дорога, прокопана в сажневім снігу здовж села аж до ріки. Під тою важкою білою покрівлею сумирно спало село, мов під пуховою периною, тілько замість дійсного сну там ішла ненастанна, тиха домашня робота: стукали ціпи по токах, молотячи збіжжя, дзвонили молоти в громадській кузні, фуркотали веретена по хатах, і лилися пісні, туркотіли голоси казок та загадок по запічках. Хіба що сама природа, щоб не надто вже глухо дрімати, будила свою музику, сердитий «стоковий» вітер, що, вибігаючи з далеких рівнин Сибіру, різав, мов ножем, своїм грізним подихом, свистав, вив і гудів своїми крильми, ломав дерева в лісі і, здіймаючи безмежні снігові хмари на полях, котив їх, як обложні машини, на села. Та все те не лякало людей. Вони затирали жилясті руки та, здибавши один одного, знай примовляли:
— Гій, мороз, мороз! Боже його примнож!
— А ще й вітрець — Божа сила! — додавав звичайно другий.
