спеки. — Отсе моє, чуєте?
— Чуємо, чуємо! — сказали люди. — Всі знаємо, що се ваше.
— Але й отсе моє! — крикнув ще дужче о. Квінтіліан і, вхопивши довгу жердку, почав мірити сумежну ниву півперек від своєї межі.
— Один сажень! Другий сажень! Третій сажень! Четвертий сажень! П'ятий сажень!
— То все моє! — крикнув Дум'як.
— Брешеш, вороже! Се все моє! Ось поти моє! Присягаю Господу Богу, що моє!
І сильним розмахом жердки він устромив її острим кінцем у землю. І нараз обома руками вхопився тої жердки, почервонів страшенно, захитався на ногах якусь хвилину, а потім разом із жердкою повалився на землю, ледво раз дригнувши ногами. Умер від удару апоплексії.
Люди поставали довкола його трупа, почали хреститися та шептати молитви, а дехто не міг удержатися, щоб не кинути на нього докірливе слово:
— Так то, так, панотче! Побила тебе самого твоя фальшива присяга.
Кілька неділь по його похороні прийшла до громади резолюція з цивільного суду, що розпочатий покійним священиком проти неї процес за зворот нібито церковних грунтів, нібито безправно відчужених від церкви, складається до актів задля повної безпідставності.
Над'їхала осінь, вельможна пані, богата хазяйка. За нею тягнуться непереглядні стада волів, табуни коней, ряди возів, навантажених сіном, снопами та мішками. Над ними стоїть курява, за ними простягається земля, висилена, сіра і сонна.
Махнула осінь на ліси — і вони зацвіли пурпуровими, сірими та жовтими красками, зашуміли глибоким та важким стогоном, тугою за минулим літом.
Махнула в повітря, і воно заповнилося роями ластівок, ключами журавлів, стадами диких гусей та інших пташок, що тихо, мов осінні мряки, тягли на південь.
Махнула на ріки, і риба почала ховатися в найглибші місця та печери для зимівлі.
