Із стріхи горіхи летіли,
А свахи горівки схотіли.
Та вже ж нам староста догодить,
Що нас та горівка доходить.
А вже в сінях загудів сердито бас, задзвеніли цимбали, заплакали три скрипки, і загуркав бубен. Молодіж рушила на ті голоси, як бджоли до меду: сіни наповнилися живими квітами, парубками й дівчатами; лиця у них розгорялися якимось дивним огнем, у очах запалювалися іскри, всі молоді тіла мимоволі порушувалися якимось таємним ритмом. Природа подала свій голос, тиснучи парубків до дівчат і дівчат до парубків. Почулися співи, зразу невинні, весняні, наївні, майже дитячі:
Ой то в мене дівчинонька, ой то в мене душка,
Як червона гарасівка коло капелюшка.
— Дружбо-о-о! — гуде з хати голос старости.
— Ставлюся на розказ пана старости! — кричить дружба, покидаючи свою танечницю і протискаючися до хати.
— Додай охоти молодіжи до танцю! Частуй вареною! Але пам'ятай, нині без сороміцьких. І без піятики. До перших когутів, довше не позволяю.
— Слухаю, пане старосто, — мовив дружба і потонув у юрбі.
Пішли танці і співи. Співали лише парубки. Чарки ходили по руках, пляшки з горілкою треба було наповнювати раз по разу, бо стиск, і сперте повітря, і шалені скоки, і горячі почуття будили спрагу. Врешті, всі зажадали пива для охолоди; співи свах при жіночім столі тілько десь-колись вчувалися з гамору танечників, як тихий бренькіт мушок серед ревучої бурі.
До півночі хата немов підіймалася в повітря на крилах пісень. Тоді почала тут і там позівати втома. Іскри в очах гасли, лиця блідли, попід очима виступали сині пасмуги. Та музика не втихала, свавільні тони так і дригали в ногах, помости грали від тупотіння і короткі, гарячі співанки вилися над юрбою, як ластівки над буйною нивою.
— Дружбо-о-о! — залунав із хати голос старости.
Дружба, задиханий, заточуючися, мов п'яний, ставився
