— Мільцю, чуєш, що за комедію робить з нами отсей хамло! Він, недавній підданий і свинопас, підіймає очі і простягає руку по нашу дитину!
— Що ж, — мовила пані спокійно, — треба її спитати, чи піде за нього.
— Що, її питати? — знов не на жарт озвірився пан. — Та яке вона має право рішати тут, де ходить о гонор усеї родини? Я її радше в монастир запру або в домовину зложу, а не дам за мужика.
— І я би радив запитати панну Галину, — сказав капітан. — Адже як вона не захоче йти за нього, то все балакання відразу стає безпредметове.
— Еге, як не захоче! — мовив пан, махнувши рукою. — Якби то вона була панна аристократка, з великими амбіціями і високим тоном, то, певно би, не схотіла. А то ж вона у нас дурна, проста, зросла більше з мужиками, ніж з нами, то боюся, що їй сей валило якраз буде до вподоби. Ні, краще й не питати її.
Та мати вже подзвонила срібним дзвінком, що лежав на столі біля її руки, і Галя ввійшла до покою. Була се дівчина 22 літ, крепка, здорова й рум'яна, з блискучими очима, низьким чолом і круглою, як молоко білою, борідкою, зовсім не похожа на дурну та просту, а, навпаки, зовсім свобідна і самостійна в кождім своїм руху, в кождім слові.
— Галю, дитино моя, — мовила до неї мати, — ти знаєш отсього парубка?
— Як же не знати, знаю! — мовила Галя, і лице її обіллялося ще густішим рум'янцем.
— І знаєш, чого він прийшов до нас?
— Знаю.
— І що скажеш на се?
— Піду за нього.
— Що? — скрикнув батько, хоч відразу надіявся такої відповіді. — Підеш за нього, за хлопа, неотесаного, злидаря, що нині не п'є, завтра може розпитися?
— Що може бути, того ніхто не знає, — скромно, але твердо відповіла Галя. — Я можу завтра вмерти.
— Воліла б нині вмерти, ніж маєш таке говорити! — скрикнув пан, тепер почуваючи, до чого воно справді йдеться.
— Антоне! — з докором промовила мати. — Гамуйся! Що
