— Але ж я не ворог ваш! — скрикнув пан, допечений до живого. — Я хотів би жити з вами в згоді й гармонії.
— Як огонь з водою! — буркнув Дум'як.
— Ні, як батько з дітьми, — докінчив пан.
— Коли ви такий батько, — мовив Дум'як, вдивляючися йому в очі, — то дайте доказ. Хоч то, може, й не місце тут — але при чесних людях не сором: віддайте за мене свою дочку! Ми любимося, вона дівчина розумна, роботяща і гарна, шкода, щоб пропадала між панами.
Пан аж кинувся, мов укушений гадюкою, і зірвався з місця.
— Хаме! — крикнув до Дум'яка. — З ним говори як з добрим, а він ось до чого собі розбирає! Як ти посмів подумати про се?
— Овва, — відповів Дум'як, — так то ви далеко від хамів. А зрештою, я не признаю ані хамства, ані панства. А дівчина мені подобалася, і маю в бозі надію, що буде моя.
— Чуєте, люди, — крикнув пан, звертаючися до присутніх, — як то він мудро говорив проти панів, правда? А тепер сягає по руку моєї дочки і сам хоче бути паном. Чесно то?
— Зовсім не хочу бути паном, — відповів Дум'як. — Я вам про маєток нічого не говорив і не хочу його. Маю свого настільки, що вижию з праці рук і жінку з дітьми погодую. Вашого маєтку мені не треба.
— І не лакомся! Ото до чого договорився! Ну, буду знати надалі, як з вами говорити. Добром з вами не вийдеш на своє, то я ще покажу вам, що я тут пан!
І, не прощаючися ні з ким, він ухопив свій капелюх і вийшов із ванькира.
— Ну, насипали ж ви йому! — сказав Яць Дум'якові. — Ще такого зроду, певно, не чув.
— Най чує тепер! — сказав Дум'як. — Цікавий я, що то він скаже після сього, як я до його дочки сватів пішлю!
— Та невже ви направду?
— А то що ж? Не вільно мені? Дівка мені сподобалася та й я їй до душі. Маєтку його не хочу, а її він не зіпре.
Тимчасом коршма заповнилася знов людьми, сим разом дівчатами й парубками, що збиралися туди щонеділі на танці. Заграли музики, почулися ритмічні стуки чобіт о підлогу, співи та вівкання розбавленої молодежі. Товариші повихо-
