лися голоси мужиків.
— Так він нас і послухає! — завважив Чапля. — Може, там пани наговорили йому, що ми тут у великих достатках живемо.
— Пусте! — з притиском завважив Дум'як. — Що раз постановлено в цісарській канцелярії, того вже не вернеш. Затягнено пером, не витягнеш волом. Але то ще нічого. Заплатили б ми, якби було з-за чого. А то ж знаєте, що пани хочуть повідбирати нам усі наші прадідівські ліси й пасовиська. От тут подумайте, як нам далі жити. Ліс запруть — купуй дерево на фунти, як цукор! Пасовисько запруть — куди дінешся з худобою?
— Краще нам смерть, ніж така неволя, — скрикнули всі враз. — То ще гірше, як панщина.
— Знаєте, чим то пахне? — з таємничим виразом на лиці і притишеним голосом запитав Дум'як. І зараз сам і відповів: — За панщини атамани ходили попід вікна і кликали вас на панську роботу, а потім ви самі підете до атамана, ще й курочку або покладків понесете і клінно будете просити, аби вас приняв на роботу.
— Не діждуть того! — скрикнула вся компанія.
— Діждуть! — твердо сказав Дум'як. — І не довго їм ждати. Відберуть нам ліси й пасовиська, то ми без худоби за два-три роки жебраки. Без паші худоби не вдержиш, без худоби гною не зробиш, без гною поля не справиш, — і роби, що знаєш.
— Не дай того Боже! — мовив Яць Коваль. — Се ж би була наша загибіль. Чень же нас іще Пан Біг не хоче нагло зо світа звести.
— На Пана Бога всі надіємося, — мовив Дум'як, — але Пан Біг сам сказав нам: «Бога взивай, рук прикладай». Як так будемо сидіти та й на бога надіятися, то нас воші присядуть.
— І що ж нам робити? Яку собі пораду дати? — стогнали один за другим мужики.
— Я думаю, що цісар таки зглянеться на нас, — перший розпочав Чапля. — Адже не може бути, щоб цісарові байдуже було, як його нарід гине та на жебри сходить.
— А тямиш, Стефане, як було в тісні роки, — гризько завважив Дум'як. — Скрізь нарід гине і пухне з голоду,
