йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна, як щіть, обстрижена навпаки сільському звичаю, що велів усім чоловікам носити довге волосся. Правда, Кость Дум'як досі ще був парубком. У двадцятім році життя взятий до війська, він вислужив «капітуляцію» дванадцять літ, а ставши фельдфеблем, служив ще три роки, поки оце торік не вернув додому по батьковій смерті.
Аж тісно якось зробилося у ванькирі, коли він ввійшов і випростував свою велетеньську фігуру. Не мовлячи ані слова, не вітаючися ні з ким, він присунув собі з-під стіни ослінчик до стола, товариші потіснилися троха, і він сів між ними.
— А знаєте новину? — запитав він, коли жид поставив перед ним гальбу пива.
— Та що таке? Не знаємо.
Він одним духом випив половину гальби, обтер вуси і, обернувшися до жида, що стояв за його плечима і також рад був почути новину, сказав:
— Жиде, марш! Новина не для тебе.
Жид усміхнувся, сказав: «Ни, ни, я хіба що або що?» і рад-не-рад вийшов із ванькира, одначе не зачиняючи двері за собою. Дум'як плюнув, устав, запер двері на клямку і буркнув:
— От іще не люблю того влізливого жидівського кодла!
— Ну, що там за новина? — запитав Чапля.
— Така новина, що ліпше б нам її й не чути. Як ви гадаєте, дарував нам цісар панщину, чи ні?
— Як то ні! Дарував. Самі ми чули від комісара, і патент нам читали.
— Правда, виразно сказано: даруємо підданим панщину, роботизни й данини.
— Так, так, усі ми чули.
— В мене десь і патент друкований є, — мовив Чапля.
— І в мене, — докинув Халавка. — Я оправив його в рамці за скло і повісив на стіні між образами.
— Можеш викинути його звідтам і не сквернити святі образи. Він не має ніякої вартости.
— Як то не має вартости? — крикнув Яць. — Цісарське слово і не має вартости?
— Хіба хто перечить тому? — запитав Яць.
— Ого! Скасували цісарське слово! — сказав з притиском Кость Дум'як. — Сьогодні в місті чую: витрублюють, вибуб-
