Навпаки свойому звичаєві цим разом хлопець нічого не відповів їй, але, порівнявшися з нею і бачачи, що вона дивиться на нього, показав їй язик.
— О, бачите, злодійське насіння! — заверещала Войцехова. — Ведуть його на кару, а воно ще не покидається своїх чортівських штук. Чекай, чекай, ти, урвителю, будеш ти тепер знати, кому показувати язик! Пізнаєш ти, до чого ведуть твої збитки!
— Але той другий видається якийсь тихіший, потульніший, — мовила якась добродушна молодичка.
— Куди тобі! — закричала Войцехова. — Один, як і другий, росте для шибениці! То тиха вода, що береги лупає, але ані на волос не ліпший від тамтого. Де один, там і другий. Ні, кумо, я все своє кажу: що під злодійською звіздою вродилося, те лише шибениця направить!
Брати не чули вже того гострого засуду: в супроводі поліціянта, пошкодованого господаря і юрби цікавих вони пошкандибали до поліції.
Гриць Калинович був канцеляристом при львівській скарбовій бухгалтерії ще за панщини. Двадцять літ рахував він скарбові доходи, двадцять найкращих літ життя провів в одній темній канцелярії, на однім дерев'янім кріслі, над рахунковими книгами, живучи з дня на день правильно і пунктуально, мов добре накручений годинник, не мріючи ні про які зміни й інше життя. Треба було аж подій 1848 року, щоб до дна сколихнути і його тихе, самотнє життя. Щоправда, в політику Калинович не мішався, до газет не дописував, у вуличних збіговищах, агітаціях та котячих концертах участі не брав; під час усіх бурхливих сцен від березня до листопада справно сидів на своїм місці в темній і брудній канцелярії в ратуші і рахував, рахував, рахував, немовби патримоніальний лад стояв незахитаний, а не розпадався на шкамаття. Аж нараз дня першого листопада бідний канцелярист, крізь усі зусилля й напружену увагу, якої вимагала його праця, спостеріг незвичайний рух довкола себе. Правда, до окликів, бігання, масових збіговищ, грімких многолітств і верескливих парадів
