на рожевому тлі вечірнього неба кремезна постать господаря з Вільки, якому вони сьогодні, крім шкоди на ниві, зробили також шкоду на тілі.
— Лапай! Держи їх! — залунали голосні окрики з групи перед грайзлернею, і раптом видалося братам, що небо покрилося густими хмарами, що дерева, які отінюють вулицю, нахиляють свої гілляки аж до землі і спиняють не лише їх кроки, але навіть спирають їм дух у грудях, і що вулична курява під їх ногами переміняється на липку смолу, що чіпляється їх босих ніг, тягнеться за ними і зупиняє їх кроки.
— Ага, тут ви, пташки! — чути грубий голос над їх головами, і якісь тяжкі руки, мов молоти, спадають на їх плечі і валять їх обох разом на землю.
— Мамцю! Мамочко! Рятуй нас! — зойкнув Начко, заносячися конвульсійним хлипанням, коли тимчасом Владко, закусивши губи аж до крові, бив руками і ногами, силкуючися вирватися від переслідовника. Та даремно. Швидко майже вся вулична юрба зібралася довкола них. Поліціянт узяв їх обох за карки і попхнув наперед себе; обік нього, кленучи та лаючи поганих лобузів, ішов пошкодований господар, а за ним цікава, галаслива вулична юрба.
— До поліції з ними! До арештів! Іще сьогодні протокол зложу! — повторяв господар.
Хлопці йшли машинально, майже не бачачи та не чуючи, що діялося довкола них. Начко все ще хлипав судорожно, а Владко гриз уста. А довкола них літала груба лайка і прокляття побожних кумась, крепкі дотинки робучого люду і вереск вуличної дітвори.
— Мій Боже, таке то ще мале, а таке вже зопсоване, — зітхала якась бабуся, милосердно киваючи головою.
— А щоб їх і повішали, то не було би шкоди, моя кумочко! — викрикав пискливий голос Войцехової насеред вулиці. — Бо ви не знаєте, скільки я з тими бахурами день у день нагризуся, намучуся, скільки їх натовчу і навпоминаю! Але де там! Видно, що вже одно з другим уродилося під такою злодійською звіздою. Богу дякувати, що вже їх тепер беруть, принаймні клопоту позбудуся.
Владко, йдучи поперед поліціянтом, поруч із своїм братом, чув оці слова. Голос Войцехової був йому аж надто добре знайомий.
