— Але ж шкода хустки.
— Іди по тичку, не питай! — сказала енергійно Регіна. — Хустка не твоя, але моя, а втім, стара, і, крім того, ніщо їй не станеться.
І дійсно, по хвилині зімпровізована сітка була готова, і, лігши грудьми на скелі, Владко спустив тичку з сіткою до води. По кількох безуспішних спробах зловити шаліючого кленя вдалось йому це нарешті: отуманене звіря стрілою влетіло в сітку і, піднесене в тій самій хвилині над рівень води, лежало нерухомо, немов мертве. Щойно на березі, в руках Регіни, почало тріпатись розпучливо, махаючи своїми плавцями і живо хлипаючи писочком.
— Ага, маю тебе! маю тебе! — гукнула втішена Регіна, беручи холодну, дрижачу рибу до рук. — А бачиш, що ми тебе обійшли.
Вона гладила його рукою і пестила словами: «Мій прегарний, мій золотий, ну, цить, цить!» Вмираючому кленеві, запевне, дуже приємними були ці пестощі… Але доки ще він сконав, у вирі залунав могутній плюскіт. Владко й Регіна разом зиркнули вниз і оніміли з радості. До поверхні води, киваючи поважно головою, плив у горілчанім сп'янінні величезний, ліктьовий клень, з широким, мов селянська долоня, хвостом, яким від часу до часу в шалених плигах бив об воду.
— Бійся Бога, Владзю, лови його! Цього мені мусиш зловити! — кричала Регіна.
— А якщо я не зловлю його? — спокійно відповів Владко, знов лягаючи грудьми на скелі та спускаючи свою сіть до води.
— Ні, ні, ні! — шептала Регіна перериваним із зворушення голосом. — Нічого не говори, лиш лови! А як ні, то я сама спробую. Хапай, хапай, бачиш, тепер він близько!
— Є, — сказав спокійно Владко і зручним рухом сітки підхопив могутнього кленя.
— Був! — крикнула з тривогою Регіна, коли клень, почувши дотик чужого тіла, тріпнувсь і вискочив із сітки. Затонув у глибінь. Тривожним поглядом слідили обоє, як він крутився по дні, влазив під колоди й камені та знову вилазив, немовби чогось шукав. Нарешті виплив на поверхню, очевидно, вже ослаблений, і знову почав звільна кружляти, киваючи головою і вдаряючи хвостом. Цим разом Владко підхопив
