Владку, щоб нам не втік! — додала, сміючись сердечно. — Я вже там у кухні замовила масло, на якім його треба сьогодні увечері всмажити.
— Ну, ну, не продавай хутра, доки вовка не застрілила! — сказав Владко, але Регіна була певна свого і кинула новий, дуже великий шматок до води. Клені перелякалися плюскоту і розскочились на всі боки, але, коли шматок, крутячись у воді, був уже в половині її глибини, знову виплив із якоїсь укритої печери вчорашній ліктьовий клень, ухопив цей шматок, з'їв його звільна і, перепливши пару разів по воді, сховавсь кудись на дні.
— Ну, якщо цього зловиш, — сказав усміхаючись Владко, — то його одного матимеш що нести. Лиш як ти його там на дні зловиш, цього я досі не можу зміркувати.
— Не бійся, прийде він сам до моїх рук! — радісно мовила Регіна, кидаючи дальше кленям зрадливу їжу.
Але її радість не тривала довго. Клені немов поміркували щось: іще декілька з'їло кидані шматки, але переважна маса не хотіла їх їсти; деякі навіть, ухопивши та спробувавши смаку, викидали їх із писочків назад.
— Ого! — сказав Владко. — Бачиш їх, уже підозрівають зраду. Вже минула твоя перемога.
— Не бійся, — відповіла Регіна, ховаючи горнець, — досить із нас буде на перший раз і тих, що похапали.
— Ну, скажи ж мені тепер, що ти їм за чари даєш? — питав Владко.
— Ну, понюхай! — сказала Регіна і подала йому горнець.
Сильний запах горілки вдарив йому в ніс.
— Га, га, га! — засміявся Владко. — Ну, Регінко, я не думав, що ти така зіпсована, що схочеш деморалізувати навіть невинні водні створіння і спокушати їх до страшного гріха — п'янства! Лише, бідна ти, моя, здається мені, що завчасно тріумфуєш. Спирт розпускається у воді і тратить свою силу: клені ним не вп'ються.
— Пожди, побачимо, — відповіла Регіна, якій так само насунувсь цей сумнів.
Вони сиділи обік себе, тихо, нерухомо, вдивляючись у воду, де по-давньому спокійно плавали клені.
— Знаєш, Регінко, — сказав м'яким голосом Владко, тулячи свою голову до її грудей і обіймаючи її стан, — щось
