пригадавши собі щось, і старався якнайдальше відплити від зрадливої вудки.
— Мудрий звір! — сказав усміхаючись Владко. — Видно, що й риби знаються на фарбованих лисах. Ну, даймо їм спокій!
— Шкода! — сказала Регіна, виймаючи свою вудку з води, і, знявши з гачка зачеплений на ньому окраєць хліба, кинула його до води. В тій же хвилині підплив з глибини величезний, майже ліктевий клень і вхопив цю здобич.
— Дивись, Владку, дивись, який величезний! Такого ми ще не бачили. Ні, їй-богу, це сором, щоб ми ані одного з них не зловили!
— Ну, що ж їм зробиш, — сказав Владко, — коли, бестії, такі мудрі! Окремий хліб беруть, а з повішеного на гачку не рушать.
— Але я тобі кажу, що матимемо їх іще завтра! — крикнула нараз Регіна, обіймаючи Владкову шию. — Що даси мені, як я знайду спосіб на них?
— Що тобі дам? — запитав у задумі Владко. — Що тобі дати, коли все, що маю, вже твоє і сам я твій?
І гарячим поцілунком він затулив її рожеві уста.
— Добре, отже, спробую винайти спосіб на них! — сказала Регіна, і, посидівши ще хвилину, вони пішли звільна додому.
Саме сьогодні Регіна мала продемонструвати свій винахід. І дійсно, перед полуднем довго щось вона приготовлювала в кухні, пару разів прибігала до Владка, зайнятого розмовою із Ступосянським, сяде обік нього, послухає розмови, поцілує чоловіка і знову біжить до кухні, звідки долітає до неї голос старої куховарки:
— Паннунцю! А ходіть-но, чи добре так буде?
Владко пару разів питав її, що це власне має бути, але відповіді не одержав.
І ось обоє в дитячім урочистім дожиданні сіли на скелі над виром і цікаво поглянули на воду. Клені плавали собі спокійно, підносячи часом до них писки, ніби на привітання. Тремтячою із зворушення рукою Регіна взяла з полив'яного горшка, який принесла з собою, шматок білої, твердої маси і кинула до води. Найближчий клень кинувся на неї, проглинув і поплив дальше спокійно.
— Це мій! — крикнула радісно Регіна. — Пильнуй його,