за гудзик від сурдута, повернув його обличчям до світла і довго вдивлявся в нього. Нарешті сказав:
— Так, добродію, я Ступосянський. Але хто ти, не можу відгадати. Здається, що я бачив десь тебе, але де й коли не можу вже пригадати собі.
— І не дивно, ласкавий пане, — відповів Владко. — Уже буде тому з дванадцять літ, коли я був домашнім учителем вашого сина і мав честь бачитися також з паном добродієм у Львові.
На згадку про сина нижня губа дідуся почала трястися й морщитися, мов у дітей, що їм збирається на плач. Цей син, єдина його надія, єдина насолода його старих літ, умер незабаром після складання іспиту зрілості.
— Пожди, пожди, — сказав дідусь, — як то називавсь домашній учитель мого сина? Слабу маю пам'ять, добродію, але все, що дотика мого бідного сина, пам'ятаю докладно. Здається, що Калинович, Владко Калинович.
— Так, пане, — сказав Владко, — а це моя жінка, — додав, представляючи Регіну, все обличчя якої облилось живим рум'янцем.
— Жінка? — повторив Ступосянський з особливим притиском і подав Регіні слабовиту тремтячу руку. — Вітаю панство в наших горах! Та куди Пан Біг провадить? Лиш перепрошую, — може, ми пішли би краще куди до окремої кімнатки. Пане Абрамку! — сказав він, звертаючись до єврея. — Там і поговорити краще, і горло трохи промочити не зашкодить.
Услужливий Абрамко вже ніс хутро й шапку Ступосянського і просив панство йти за ним, — його син ніс пиво, закуску й цигарки.
— Не виїжджай відразу з Шнайдером! — шепнула Владкові Регіна, коли виходили з кімнати. — Треба обережно.
Владко замість відповіді лиш стиснув її руку, висловлюючи цим своє признання її дипломатичних здібностей.
— Маю тут в околиці деякі інтереси, — сказав Владко, коли в окремій кімнатці позасідали й позапалювали цигарки, — а при цій нагоді ми бажали б обоє знайти де в горах тихе, глухе місце і перебути пару тижнів на свіжім повітрі.
— Ага, медовий місяць, медовий місяць! — сказав усміхаючися Ступосянський. — Ну, що ж, це дуже гарно, хоч на властиві гірські приємності ще завчасно.
