скаже? Бідний приятель відійде від нього розчарований і, може, навіть обурений, коли побачить, що Начко на його щирість не хоче відповісти щирістю. Краще було б, коли б не приїжджав.
Сидячи в задумі, Начко не чув навіть, коли двері його кабінету потиху відчинились і увійшов Ернест з тим самим, що й попереду, виразом глумливого усміху на обличчі. Він став у дверях і якусь хвилину стояв, придивляючись до Начка.
— Пане редакторе! — сказав нарешті.
— Га! — відповів Начко, зірвавшись переляканий. — То ти, Ернесте?
— Я, пане редакторе, — відповів Ернест. — Приходжу з маленькою просьбою.
— З якою просьбою?
— Трапляється мені тут на Зеленім маленька нерухомість: дімок з городом, я хотів би купити його.
— Що, що, що? — скрикнув Начко, протираючи очі. — Ти хочеш нерухомість купувати? А то за які гроші?
— Отже, то саме, — сказав Ернест, усе ще з своїм глумливим усміхом шкробаючись у голову, — я хотів у пана редактора просити маленького а конто.
— Маленьке а конто — купити нерухомість? А скільки ж ти хотів би грошей?
— Та так, десять тисяч.
— Га, га, га! Експедитор, що дістає місячно тридцять гульденів, хоче десять тисяч а конто! Йди, Ернесте, не будь таким дотепним, бо мені не хочеться сміятись!
— Я й не говорю дотепу, — відповів поважно Ернест, — і не на конто мого експедиторства домагаюсь цієї суми. Я маю інше конто на думці. Нехай пан редактор пригадають собі, що писали моїй сестрі про забезпечення моєї будучини. Отже, думаю, що це буде найкращий спосіб. Я маю великий потяг до господарства. Куплю нерухомість і буду собі порядним львівським бюргером, а ви можете жити собі з Регіною, як вам подобається, я вам, певно, ні в чому не перешкоджатиму.
І знов іронічний усміх перелетів по його обличчі.
— Чи ти здурів, Ернесте? — сказав понуро Начко. — Ніколи й ніколи не обіцяв я дати яку-небудь суму тобі до рук і ніколи цього не зроблю.
— Що, мало б це бути правдою? — крикнув ображений
