підвів звільна голову, розглянувся довкола і почав нарешті здіймати пальто, яке недбало кинув на софу. Потім іще пару разів тією самою ходою лунатика пройшовся по кабінету і нарешті засів коло бюрка, на якім підіймавсь угору цілий стіс листів. Машинально, не приглядаючись їм ближче, Начко відкривав один за одним і читав, читав пильно й витривало.
«Зраднику демократичної ідеї»! «Найпідліший покидьок суспільності!» «Нужденна креатуро!» — це були епітети, якими наділювано його тепер. Один кореспондент радив йому закрити «Goniec» і найнятися в якогось пана за лакея, інший посилав йому поштовим переказом гульдена на шнурок, на якому радив йому якнайшвидше повіситись, ще інший грозив йому шибеницею і т. ін. Начко терпеливо читав ці всі вибухи роздратованої пристрасті й ошуканих надій чесних, але обмежених людей. Його бліде обличчя та щільно стиснуті зуби й уста не виявляли і сотої частини того болю, що шарпав його нутро, мов невиліковний рак точив його душу. Та нарешті один лист, відмінний від інших щодо тону й наміру, переповнив міру.
«Начку, дорогий брате, — писав до нього один з його найщиріших товаришів і найкращих кореспондентів. — Ради святого Бога, що з тобою сталось? Читаю останні номери твого «Gońc-а» з напруженням усієї уваги та з співчуванням, якого, може, не сподіваєшся, і доходжу до одного єдиного висновку, що, мабуть, тебе спіткало якесь страшне нещастя, яке одним ударом захитало весь фундамент твого життя. Чую навколо і по цілім краю один єдиний рик обурення, одну єдину бурю злословлень і проклять на твоє ренегатство і, читаючи те, що пишеш у «Gońc-у», не можу відкрити уст у твоїй обороні. А все ж сумління шепче мені, що ти більше нещасливий, ніж нечесний. Що ті блюзнірства, якими ти всіх озброюєш проти себе, це лиш розпучливий крик твоєї наболілої душі, твого роздертого серця. Що тобі, мій брате? Звірся мені, що знаю тебе від таких довгих літ, що в тобі навчився цінити й шанувати одну з окрас людства, людину, душею й тілом віддану ідеї добра і справедливості. Ні, ні, не вірю ні за що в світі, щоб ті цинічні вислови про облудність цієї ідеї були твоїм переконанням, а не скреготанням чоловіка, що відчуває, як його серце гризе хробак, якого він не в силі звідти видобути і якого не сміє нікому показати. Ламаю собі голову над домислами, а нарешті вирішив прибути до тебе і особисто переконатися
