— І ви думаєте їхати?
— Так, пані.
— Добре! — сказала врадувана Регіна. — Поїдемо разом!
— Що? Разом? — сказав здивований Владко.
— Так, пане, сподіваюся, що візьмете мене з собою.
— Але ж тітка… Чи вона дозволить вам їхати в таку подорож?
— Не говоріть мені про тітку! — з гнівом скрикнула Регіна. — Тітка не хоче знати мене! Тітка вигнала мене з дому, викинула на тротуар! О мій боже, мій боже! Що я буду діяти, нещаслива!
І бідна дівчина знову залилася сльозами. Владко стояв перед нею, онімілий із здивування.
— Але що ж сталося? З якої причини?
— Не питайте про причину! — відповіла Регіна. — Колись, може, вам скажу. А тепер ходімо, ходімо звідсіль! Не хочу бачити більше цього ненависного Львова.
Владко стояв змішаний і здивований, не знаючи, що говорити, що почати в такім незвичайнім становищі. Нараз Регіна енергійним рухом руки обтерла сльози з очей, встала і, наблизившись до Владка, взяла його за обидві руки.
— Пане, — сказала вона, — скажіть мені правду! Чи ви чесна людина?
Владко великими очима видививсь на неї.
— Стараюсь нею бути, — відповів він.
— А кохаєте мене хоч трошечки, хоч десяту частину того, як я вас кохаю?
Замість відповіді Владко з усім жаром молодості притиснув Регіну до своїх грудей і зложив перший, довгий поцілунок на її устах.
— Регіно! Дорога! — вишептав він і не міг докінчити від надміру почувань, що охопили його.
— Отже, я не помилилась, не обманулася у вас! — говорила втішена Регіна. — Отже, ви не відмовите мені в своїй допомозі?
— Моє життя! Все, все зроблю для тебе!
— Добре. Дякую тобі. Отже, маєш мене всю, як я є. Я твоя. Від тебе залежить тепер моє життя або моя смерть. Дозволь мені їхати з тобою. Не відтручай мене, бо інакше один тільки полишиться мені шлях — до Пелчинського ставу.