Той негідник Шнайдер ручив за жеребок своїм маєтком, який мав лише на папері, і надто поставив мені яко співручителів двох знаних мені особисто бориславських шахраїв, хоча зовсім багатих. Як таких знав я їх, але не знав, що саме того дня, на годину перед підписанням поруки, обидва оголосили в суді банкрутство. Вони сидять тепер, правда, в криміналі, але вам з того не прийде нічого. А Шнайдер із грішми втік не знати куди. Є підозріння, що він утік до Америки, але що ще передучора тут його бачено, отже, мабуть, досі недалеко заїхав. Має він брата в гірськім містечку Лютовиськах, як кажуть, аптекаря. Хто знає, чи поки що там не сховався. Я з свого боку зробив те, що є моїм обов'язком, дав знати про всю справу до суду, що негайно на всі сторони розіслав вслід листи й телеграми. Але я думаю, що було б, проте, бажаним, щоб ви самі особисто вдались до Лютовиськ: може, там вам удасться вислідити й зловити цього пташка. Може, він задумає через тамошні гори стежками перебратись до Угорщини; було б це для нас фатальним, бо ж напасти на його слід в Угорщині було б незвичайно трудно, а може, навіть неможливо. Тому раджу передовсім не тратити часу. З пошаною і т. ін.».
Хвилину поміркувавши над цим листом, Владко вдався просто до Регіни.
— Думаю, що я найшов причину суму пані, — сказав він. — Запевне, ви одержали відомість із Дрогобича?
— З Дрогобича?
— Так, від нотаря.
— Хіба ви маєте що від нього?
— Так. Він доносить мені фатальну відомість. Шнайдер утік із грішми.
— Чи так? — сказала Регіна досить байдужим голосом.
— Отже, ви вже знаєте про це?
— Ні, пане.
— Як то? Хіба не це було причиною вашого суму?
— Ні, пане! — коротко відповіла Регіна. — Знаючи віддавна цього Шнайдера, я сподівалася наперед, що він уладить нам якусь несподіванку. Але для мене тепер все одно.
— Все одно? Для пані? Бійтесь, пані, Бога! Адже це величезна сума, двісті тисяч! Нотар пише мені, щоб я зараз пустився за ним у погоню, в гори, до Лютовиськ. І думаю, що є в цьому рація.