— Чорт у вас сидить! — скрикнув. — Адже ж жолоб мав вас у руках. І ви не боялися ще рвати?
— Бояти то ми боялися, бо якби хотів летіти за нами, то був би міг зловити нас. Але знов як ми нарвали, то гріх було лишити.
— Ну, а як же ви вирвалися від жолоба?
— Га, га, га! — зареготався Владко. — Попам'ятає він нас! Бачиш, оцим майхром[1] я розфалатав йому руку, як полядвицю.
— А я як кобзнув його маківкою[2] під щеблі, то, певно, зломав йому зо два!
— А він, мабуть, поміркував собі, що забагато два гриби в борщ, і пустив нас на фрай.
— Га, га, га! — засміявся Стефко. — Козаки з вас, нема що казати. Га, буде троєння[3], аж усі чорти розвеселяться. Ану, голота, до лісу!
Це мовлячи, Стефко свиснув на свою компанію і, ховаючися тут по ярах, тут виринаючи, мов кертиці, з-під землі, а там знов шниряючи, мов миші, з нори до нори, всі поспішали до волецького ліска.
Не минуло й півгодини, а вже в віддаленім закутку лісу, в ярку, біля коріння крислатого дуба палахкотів огник із сухих гілляк і листя, а в жару пеклися картоплі і обтереблені з листя шульки кукурудзи, а Стефко, сидячи на грубім корені, як який король, видавав накази і обділював розсаджену довкола дітвору рівно покраяними шматочками брукви.
Начка і Владка знов нема в компанії. Разом із двома іншими хлопчиками вони пішли на губи: ніхто так добре, як вони, не знає в цьому лісі полянок і корчів, де завсіди, невважаючи на численних аматорів грибозбору, можна знайти кільканадцять гарних голубінок, сироїжок і інших губ, придатних до печення. Заким вони вернуть, компанія перегризає по шматку брукви, але найліпші, найсоковитіші шматки лежать набоці, на зеленім лопусі, заховані для тих, що збирають губи. Картоплі, ані кукурудзи перед їх приходом ніхто не сміє їсти: упечені шматки відкладають набік, у гарячий попіл.
