я їх до кармелітів[1], нехай там трохи просидяться, а вже гунцвот не моє ім'я, коли не попрошу в поліції, аби їм перед тим порядно виграбували шкіру.
Не так би був іще співав шановний волецький господар, якби був знав, що роблять хлоп'ята, вирвавшися з його рук. У граничнім рові, що відділював його кукурудзу від толоки, між лопушшям лежала ціла купа наламаних кукурудзяних шульок, кілька великих брукв і купа картоплі. До того складу шмигнули манівцями втікачі і, навантаживши свої пазухи, кишені та шапки накраденою яриною, невважаючи на близькість господаря, виповзли ровом до поблизького яру, а яром погнали вгору до своїх товаришів.
Стефко згори, захований за терновим корчем, бачив усю ту історію, бачив, як брати попалися в руки господаря, як вирвалися від нього і щезли серед кукурудзи. Відтоді минула добра хвиля, а хлопців не було видно. Вже Стефко думав, чи не перелякалися вони та не втекли додому, коли втім із дна яру, що роззявився тут же перед його ногами, почув легке псикання.
— Пст, пст!
— Хто там? — скрикнув Стефко, похиляючи голову в той бік, відкіль чулося псикання.
— Чи це ти, Стефку? — запитав притишений голос Владка.
— Я. А що там?
— Ходи сюди, поможи нам забрати. А швидше!
Не надумуючися довго, Стефко на лоб на шию кинувся вниз по стрімкій стіні яру. Потовкся порядно, подряпав собі лице об якесь колюче зілля, закровавив руки, якими силкувався задержатися, та зате в одній хвилі був на дні яру і, важко сапаючи, стояв біля обох братів.
— Не летить там хто за нами? — запитали брати в один голос.
— Ні, ніхто не летить. А ви що тут маєте?
— Як то що? Те, по що ходили. На, бери, поможи нам нести і ходімо швидко до ліса!
Стефко стояв остовпілий на вид здобичі, принесеної в такій великій силі, невважаючи на таку грізну небезпеку.
- ↑ Колишній монастир кармелітів, перемінений на в'язницю.
