О, з них, певно, ані один не згине своєю смертю!
— Ну, ну, і що ж вам зробили? — допитувалися сусіди, більше з цікавості на штучку хлопаків, ніж спочуваючи шкоді властителя.
— Та ось бачите що! Один із того чортівського накоренку як мене стусонув головою в бік, під саме серце, то я мало не зомлів. Здається, що там зломив мені пару ребер. А другий у тій самій хвилі вихопив якогось шматок гнипа та як фалатне мене по руці, адіть, як закровавив.
— А! — закричали в один голос сусіди та сусідки. — Ото діточки! Бодай не виросли більші! Бодай їм батько повісився! Щоб і слід їх загинув! Ну, дивіться, люди добрі, що то тепер за покоління виростає. Ісусе Назаренський, наверни їх десь на зломання карку, але не між народ християнський!
— А всьому винно те прокляте місто! — докинув один сусід. — То правдиве пекло, де чорти плодяться. Стягається туди всяка голота, як мурашки до гнізда, а потому розлазиться відтам і жити людям не дає! Чи городина, чи садовина, чи курка на оборі, чи що найменше, всього пильнуй, ніщо перед ними не певне!
Стара ненависть селян проти міста й міщан відізвалася гучною луною серед усієї тієї громади, і довго ще важкою хмарою над головами цієї громадки стояли прокляття та нарікання на місто.
А пошкодований господар стояв тимчасом насеред своєї нивки, блідий, але спокійний, і водив очима по загонах, оцінюючи руїну, яку заподіяли йому зухвалі вуличники, особливо в картоплях та кукурудзі.
— Ну, і згляньтеся, людонькове, скільки ті шельми наробили мені шкоди! — бідкався господар, перериваючи безцільні падькання кумів і кумась. — На ринського б і не дивився. Ну, і скажіть, як тут чоловік має жити при такім розбої? Адже ж це розбій у білий день! Але ні, я їм того не подарую. Я їм покажу, куди стежка в горох. Вони думають, що я буду за ними бігати по дебрях, як шалений. Ні, нехай собі летять, я їх віднайду в самім гнізді. На щастя, знаю, де їх шукати, — це тієї грубої грайзлерки на Гончарській, харцизяки — не знаю, чи синки, чи вихованки, але мені це все одно. Запакую
