— Знаю про це, пане Гнате, знаю, — сказав Ернест з міною протектора і махнув рукою. — Отже, передовсім я хотів би дістати місце при адміністрації вашого часопису. Чи багато ви могли б мені заплатити місячно?
— Гм, це побачилося б, — сказав Начко, здивований такою несподіваною зміною в поводженні несміливого юнака. — А що більше?
— Дальше прошу вас дати мені зараз на рахунок моєї пенсії п'ятдесят ринських, яких дуже потребую, щоб залагодити деякі інтереси, що не терплять загайки.
— Чи це все? — сказав Начко, і обличчя його почало обливатися рум'янцем гніву й обурення.
— Ні, пане, ще не все. Найважнішу справу ховаю на сам кінець. Будьте ласкаві в якнайкоротшім часі змінити тон і напрямок свого часопису.
— Що, що, що? — скрикнув Начко, зриваючись з софи і стаючи проти Ернеста, що, витягнувши худі, мов тички, ноги, розсівся на софі і дививсь йому просто в очі з спокоєм і впертістю ідіота.
— Так, пане. Це дуже важлива для нас справа, — сказав Ернест.
— Для кого «для нас»?
— Для мене й для моєї сестри.
— Сестри? А це яким робом?
— А, бо це, бачте, граф Адольф лише під тією умовою обіцяв моїй сестрі добути посаду, якщо вона вплине на вас, щоб ви змінили напрямок свого часопису і не нападали на шляхту.
— Що, що, що, що? Шалений, що плетеш? — скрикнув Начко, вхопившись за голову. — Граф Адольф… сестра… вплинути… як? з якої рації?
— Е, пане Гнате, — відповів Ернест з цинічним усміхом. — Не вдавайте знову дурного. Адже я знаю все. Краще говорімо на розум! Ви кохаєте мою сестру, просите навіть її руки. Сестра ставить вам умову змінити напрямок часопису і знає, що ви їй цього не відмовите, а я…
В тій хвилині Начко мов шалений кинувся до дверей і, відчинивши їх, крикнув щосили:
— Феліксе!
