залишилась незміненою? Ну, але прошу, з ким маю честь?
— Я є Ернест Киселевський, — може, пригадуєте собі?
— Ернест! — скрикнув Начко, подаючи руку юнакові з розпитою фізіономією. — Ну, якже, якже! Мій вихованець! Що ж поробляєш, Ернесточку, як тобі ведеться? Та передовсім, будь ласка, сідай тут на софі, поговоримо. Я й так уже скінчив свою роботу.
— Неособливо ведеться мені, — сказав Ернест, сівши. — Я був у Відні у військовій школі, вигнали мене, а тепер тиждень як я тут.
— Ну, й де живеш, що поробляєш?
— Поробляти не поробляю нічого, а живу так, при сестрі.
— При сестрі? — сказав із здивуванням Начко. — А сестра при кім?
— Сестра в тітки, але має надію, що незабаром дістане яку посаду. Вже там тітка виробила для неї протекції у дуже високих риб, у самого графа Адольфа, знаєте.
— Ну, й що ж, як дістане посаду?
— А тоді наймемо собі окреме помешкання і житимемо обоє разом.
— Це значить, хочете жити її коштом! — сказав суворо Начко.
— Ви… вибачте, — відповів Ернест. — Тільки на час, доки й собі не найду якого місця.
— А яке ж місце могли б ви обняти?
— Або я знаю? — відповів Ернест. — Я обняв би, якби трапилось… чи касієра, чи діурніста… Що-небудь.
— А маєте ви кваліфікації на касієра?
— Ква… кваліфікації? Ге, ге, ге! Що мені там за кваліфікації потрібні! Гроші брати й видавати — це, ласкавий пане, потраплю.
— Ага! Ну, і це добре на початок, — сказав Начко. — Ну, а чим же я можу вам служити?
— Гм, пане Гнате, — сказав молодий чоловік, надуваючись і витягуючи ноги перед себе. — Можете служити мені в кількох справах, і маю надію, що мені не відмовите.
— Що ж, — сказав Начко, який щораз ясніше починав розуміти невдоволення й сердитість Регіни на згадку про брата, — скажіть! Що лише буде можна, я готов для вас зробити.