Однак цим разом не довго дано йому спочивати. Насамперед прийшов хлопець за рукописом, а незабаром після його виходу почулися в першій кімнаті якісь розмови, ніби суперечка й перекорювання. Увійшов головний співробітник і заявив, що прийшов якийсь пан і конче домагається говорити з самим паном редактором.
— Просіть його сюди, — сказав Начко, все ще блідий і ослаблений, насилу підводячись з софи.
Увійшов молодий панок, років, може, двадцяти двох, з непевною і передчасно постарілою фізіономією, що носила виразні сліди багатьох неспаних ночей і надмірного вживання гострих напитків.
— Чи маю приємність говорити з паном редактором «Gońc-а»? — запитав несміливо молодий чоловік.
— Так, — сказав Начко, наближаючись до нього.
— Чи ви є він?
— Так.
— А не могли б ви мені сказати, де я міг би знайти пана Гната Калиновича?
— Але ж бо я є він! — сказав Начко трохи роздратованим голосом.
— В-в-ви? — сказав молодий чоловік з великим здивуванням.
— Чого собі бажаєте? — питав Начко.
— Ви… вибачте, — сказав доостанку знеосмілений молодий чоловік, — бачу, що я помилився в адресі.
— Як то?
— Бо… бо я хотів говорити з паном Гнатом Калиновичем.
— Але ж кажу вам, що я є він! — скрикнув Начко.
Молодий чоловік приглядавсь до нього пильно своїми посовілими очима, нарешті сказав:
— Ви… вибачте, може, я помилився в особі. Мо… може, ви не той Гнат Калинович, якого мені треба. Той був… був далеко молодший.
— Колись і я був молодшим, — сказав Начко, з здивуванням поглядаючи на незвичайного гостя. — Коли ж ви останній раз бачили його?
— Десять років тому, — відповів молодий чоловік.
— Га, га, га! — засміявся Начко. — Це ж і не дивно, що був молодшим. Що ж ви хотіли, щоб людина за десять літ