Стефко довго придивлявся згори, чи не побачить хоч якого сліду їх, але даремно. А проте поле, засаджене кукурудзою, зовсім не було таке широке, бо обіймало ледве десять грядок. А далі за кукурудзою йшла ширша смуга картоплі.
— Де ті відміни могли подітися? — муркотів сам до себе Стефко, даремно силкуючися своїми міщанськими, підсліпуватими очима здалека проникнути в гущавину кукурудзи.
— І що там гуздраються так довго? Чому не копають картопель?
Але в тій хвилі перервав пасмо своїх думок і аж у долоні плеснув з диву. На протилежнім кінці картопляної нивки з-посеред високих рядків і напіввисохлої натини мигнула йому чорна, обстрижена голова одного з братів.
— Чи бачиш їх! Бухацькі[1] душі! — скрикнув Стефко, пройнятий подивом. — Я думав, що вони ще в кукурудзі, а вони вже все картоплисько спліндрували. Ну, не хотів би я слухати того, що зашіврає жолоб[2], коли на своїй ниві побачить сліди їх роботи.
Та в тій хвилі пасмо Стефкових міркувань іще раз було перерване зовсім несподіваним робом. Із-посеред кукурудзи вихилилася кремезна, плечиста постава господаря і відрізала братам відворот. Запізно було ховатися, бо властитель почав гукати.
— Тримай! Лапай злодіїв!
— Тримай! Лапай! — почулося у відповідь на цей окрик із різних сторін, із сусідніх нив, де працювали господарі та господині, а також із многолюдного тракту, що вів зі Львова на Вільку. Тікати туди — це значило бігти в пастку, де кожної хвилі могли їх зловити. Хлопці завагалися.
— А, тут ви мені, пташки! — заревів господар, наближаючися до братів з розпростертими навхрест руками, як хазяйка, що хоче зловити нараз дві курки.
Хлопці, виполошені зі своїх криївок, схопилися разом на рівні ноги і в першій хвилі немов задеревіли. Владко розігнався, щоб бігти до гостинця, але тут уже стояли люди, зваблені криком, творячи немов формальний кордон. Він зупинився і нараз, мов куля, кинувся до брата, що з поблідлим лицем і закушеними губами все ще стояв на місці, очима мірячи вели-
