— Що? — крикнув граф Гіацинт, зриваючись з софи і перший раз забуваючи протягнути голос. — Чи це можливе? Мене, мене описати? І хто такий? Що написав?
— Читай, графе, пильніше газети, — сказав усміхаючись граф Адольф, радий, що хоч таким задряпненням порушив цього грубошкірого звіра. — Читай і стеж кореспондента, якщо це справляє тобі задоволення.
— Але чого ж він хоче від мене? Що я кому завинив? — кричав напівобурений, напівпереляканий граф.
— Гм, — відповіла ексцеленція з почуттям своєї переваги. — Мабуть, там є щось у цьому, коли прокураторія готова вже була порушити проти тебе слідство. Пригадай собі, якогось там хлопа, здається, навіть радного, ти велів на подвір'ї висікти різками, аж він зомлів.
Граф Гіацинт почервонів увесь і пару секунд здавалося, що жує щось зубами. Нарешті він вибухнув:
— А, то про це? Отже, цей пан втручається в мої домашні справи? Що ж це, хіба мені не вільно висікти мого хлопа, якщо він провиниться?
— Га, га, га, пишний ти, графе! — засміялась ексцеленція. — Забуваєш, що маємо конституцію й автономію і інші такі добродійства!
— Отже, ексцеленція кажуть, що прокураторія мала з цієї причини порушити проти мене слідство?
— І, правдоподібно, порушить проти тебе навіть, якщо не спонукаєш хлопа, щоб він усе заперечив. Було б воно проти тебе вже порушене, коли б я своїм особистим впливом не домігся був відкласти справу. Але затушувати її не буде можна, бо цей Калинович уже розтрубив її по віденських і заграничних газетах.
— Мій боже! — вигукнув граф Гіацинт, хапаючись за голову. — І всюди там стоїть моє прізвище?
— Ну, ні, лише початкові букви.
Це трохи заспокоїло графа, хоч не зовсім вгамувало його хвилювання.
— Але ж це horrendum![1] І хто міг йому про це написати? А надто нехай ексцеленція зважать, що їх є два: один денникар, а другий адвокат, і що обидва діють у порозумінні!
- ↑ Страшна річ.
