і ужити всіх можливих способів, щоб затушувати неприємну й небезпечну справу.
— Але ж, пане графе! — відповів коморник, затріпотавши руками й ногами. — Бог мені свідок, що я в цій справі нічого не винен! Адже панові графові відомий наш статут, що наказує нам приймати оборону кожної справи, про яку маємо переконання, що вона справедлива. Щодо особи пана Альфонса — цілковита пошана до його правоти та благородного характеру, цілковита пошана! Але тут ходить не про його особу, а про надужиття його офіціалістів, за які чей же він не може бути відповідальним!
— Гм, гм, коморнику, ви викручуєтесь мені статутом. Як же то досі не змушував вас статут приймати хлопські справи?
— Бо хлопи ніколи не зверталися до мене.
— Дивно, що тепер звернулися до вас! — сказав граф, вкладаючи на ніс у золото оправлене пенсне та вдивляючись у протилежний кут кімнати, де серед клубів цигаркового диму тонули якісь постаті, зайняті тихою розмовою. Нараз він скинув пенсне і, звертаючись до коморника з усміхом, додав:
— А скажіть же ви мені, коморнику, але так, з рукою на сумлінні, скільки заплатили вам хлопи за ведення цієї справи?
— Ставите мене, графе, в клопітне положення, — відповів, раптом споважнівши, коморник. — Питання гонорару — це строго бюрове питання, і я зробив би…
— Ну, ну, ну, — перервав його жваво граф з відтінком досади в голосі, — не робіть нічого такого, коморнику, не робіть! Зовсім не ходило мені про те, щоб вас спокусити, допуститись нескромності.
— Ви, пане графе, невластиво зрозуміли мене, — сказав розбитий трохи коморник, що з свого боку також потрібував графа для однієї справи і мусив дбати про те, щоб настроїти його ласкаво. — Через це не припущуся недискреції. Я думав тільки, що для пана графа це байдужа справа.
— Цілком байдужа! — бовкнув граф, запалюючи нову цигарку і пускаючи клуби диму в протилежний від коморника бік. — Ц-ціл-ком!
— Як на хлопів, платять зовсім незле, — сказав дальше