Бац згодився, покликав одного вівчаря до колиби, а сам, узявши свою дубельтівку під полу, рушив з Германом верхами до Турки, а відци провів його далі, аж до Підбужжя. Звідци вже лише через верх до Нагуєвичів, а далі й до Дрогобича. Герман не знав, як богу дякувати, коли нарешті, змучений, змарнілий, без крайцаря опинився на ріднім Лані.
Що тепер робити? До баришівництва його не тягло; прийшлося витягати зі схованки своє старе, смердюче либацьке вбрання й знов іти до Борислава. Старі товариші либаки з-перед п'ятьох літ уже минулися; тепер цим ремеслом займалося молодше покоління. Дохід був невеликий, ледве можна було жити, і Германові по кількох тижнях сприкрилося те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиска й захований у ярку черес з грішми. Досі він не міг без дрожи згадати про Лютовиска, але тепер аж зупинився, торкнений несподіваною думкою. Від часу ярмарку минули якраз чотири тижні — час, у якім Вольф мав здибатися з ним у Лютовисках. Може, там ті завзяті жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убранню, і чорта з'їдять, заким пізнають його. Ану ж Вольф прийде й буде ждати його? Йому з поділу зисків того ярмарку припала би гарна сума, може ціла тисяча ринських. Герман не знав, скільки всіх грошей було в чересі, але знав, що заробіток їх у Лютовисках був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, коли б вернувся пізніше з Угорщини.
