наткнувся на щось м'яке, а штуркнувши сильніше, почув глухий окрик Германа, збудженого зі сну ударом у бік. Вівчареві було цього досить; тепер він знав, що жиди недаром никають довкола колиби, і надіявся за своє відкриття заробити ще ліпші гроші. Та, на лихо йому, третього дня жиди не показалися вже. Бац продержав Германа ще й той день у ямі, а коли й четвертого дня жидів не було, він велів йому вийти, говорячи, що тепер уже безпечно. Та Герман не вірив. Хоч і як погано було йому сидіти в ямі, але страх перемагав невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германові прийшлося таки думати про те, щоб забиратися звідци.
— Слухайте, бац, — мовив він до свойого гостинного господаря. — Я дам вам усі гроші, які маю, оту п'ятку, за те, що ви врятували мені життя від тих жидів.
Бац засміявся.
— Ну, ну, смійтеся, але я міркую, що якби були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого.
— Та за що?
— За Вольфа. Вони на Вольфа чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотів сказати вам. Нате вам оцю п'ятку, бігме, що більше не маю нічого, крім оцих пару шісток на життя, і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де багато людей. Щоб я з тих гір видістався.
— Страшно в горах? — з усміхом питав бац.
— Йой, нехай вони вам здорові будуть, але я такого страху тут наївся, що не хочу більше бачити їх на очі.
